Skip to Main Content

Кольорові схеми

Розмір шрифтів


Адреса

Театральна, 25
Коломия, Івано-Франківська область

Час роботи 10:00 - 18:00

Вихідний – понеділок

Вартість квитків

60 гривень

45 гривень – для учнів/студентів

45 гривень – для пенсіонерів

Історико-етнографічне районування Покуття у картографічних та етнографічних дослідженнях ХVІ - ХІХ ст.


У статті розглядаються міркування дослідників щодо окреслення кордонів історико-етнографічного регіону (району) Покуття. До уваги взяті іноземні картографічні дослідження ХVІ – ХVІІІ ст., етнографічно-фольклорні розвідки ХІХ ст.


Територія Покуття охоплює той етнокультурний простір, де відбувалася кристалізація і становлення індоєвропейських, праслов’янських, слов’янських етнокультурних утворень, що згодом, набувши територіального та етнополітичного значення, трансформувались у назву – український народ. Доречним є вивчення меж Покуття, яке довгий час знаходилось під колоніальним гнітом і тим самим відчувало значний вплив культур різних етносів.
 
У руслі розгляду цієї проблеми важливим є вирішення питань співвіднесеності регіонів України. Адже у практиці політичного життя, в історико-краєзнавчій роботі, в наукових дослідженнях застосовуються дуже відмінні підходи до поділу України на окремі історико-політичні та етнографічні райони або є історико-етнографічні райони. Часто буває так, що історико-політичні та історико-етнографічні землі подаються як категорії одного змісту, що ще раз сильно знижує чіткість наукових та навчальних текстів; трапляється термінологічна невідповідність прийнятого поділу всієї України на етнографічні райони локальним групам населення (є етнографічне Поділля, Покуття, але їм відповідають локальні групи подолян, покутян); у підході до визначення локальних рис традиційної культури населення етнолог (як і історик) повинен використовувати як історико-політичні, так і етнографічні назви районів, але пам’ятати, що вони не є однозначними за змістом, що їх віднесеність до тих чи інших територій може співпадати. Відмінність поглядів стосовно меж історико-географічного (історико-етнографічного) регіону (району) Покуття знаходимо у дослідженнях істориків, картографів, етнологів, фольклористів, географів, мовознавців.

Від найдавніших часів погляд на територію України знаходило своє відображення в існуванні різних субетнотопонімів та субетнонімів (так званий племінний літописний поділ України). До найдавніших етнографічних топонімів поряд з Волинню (Х ст.), Україною (1187 р.), Поліссям (1275 р.), Сівером, Поділлям (1362, 1396, 1430-1432 рр.) слід віднести і Покуття.
Варто відзначити, що до ХІV ст. назва «Покуття» не зустрічається в жодних літописах, хроніках та інших тогочасних актах. Лише з утворенням молдавсько-польського пограниччя і початку міжсусідських конфліктів, наприкінці ХІV – ХV ст. з'являється спочатку в молдавських грамотах, а потім в польських хроніках назва «Покуття». Не виключено, що від цього спірного кута (території від верхніх течій рік Дністер, Прут і Черемош (останні дві є притоками річки Дунай) по тогочасному кордону королівства Польського, Молдавії та Угорського королівства, пізніше Трансільванського князівства) і увійшла ця назва в історію.

Цікаво, що подібна назва стосувалася території Південної частини Бессарабії (нині Саратський, Арцизський, Татарбунарський, Білгород-Дністровський, Ізмаїльський, Болградський, Кілійський та Ренійський райони Одеської області), де домінуючу частину займав степ. Наприкінці ХV – початку ХІV ст. вона потрапила під владу турків і татар й одержала тюркську назву Буджак (з тюркської мови. «bud-ak» – кут) (так зване «бессарабське» Покуття), що відповідало її географічній формі – зближення нижніх течій рік Дунай і Дністер, які впадали до Чорного моря. Тут теж знаходився своєрідний спірний кут володінь Волоського князівства, Молдавського господарства і власне території Османської імперії. Щоправда, перші два державні утворення довгий час були васалами турків-сельджуків і геополітично не претендували на ці території. Звідси і ногайські орди, які кочували по цій території, почали називатися буджацькими або білгородськими. Мабуть, саме буджацькі татари у ХV – ХVІІ ст. через Покутський шлях нападали на міста, містечка і села Прикарпаття, який з гирла Дунаю вів до Галичини між Прутом та Дністром. Зафіксовано перші турецько-татарські набіги на наші землі 1495, 1497, 1499, 1500, 1513, 1514, 1515, 1516, 1517 рр., а найбільше мусульманські завойовники сплюндрували Покуття у 1520 р.

Уперше назва «галицького» Покуття зафіксована в чолобитній грамоті молдавських бояр і господаря Стефана 1395 р.: «...а і также слюбуєм о коломыєю і о снатинъ и о покутєє оть наш г(с)дрь, стефань, нє имаєтъ ми одно слова речи”. 1411 р. польській король Ягелло стверджує грамотою, що за борг, позичений ним ще 1388 р. в молдавського воєводи Петра, “имаютъ они тако долго держа(т)... покутскую землю... докола мы ... заплатилимы имъ, тыхъ одну тысячю рублевъ». На початку ХV ст. назва «Покуття» зустрічається ще кілька разів у молдавських грамотах, зокрема, в 1411 р. («... имаемъ ему дати наш город Снятин и Коломыю и покутьскую землю»), 1433 р. («а покутсьская земля как издавна слушала о своею границею из века наша так тягнетъ»), 1455 р. («… а також коли бы вышдо (л) андрен Трушкович или боу (д) каким шикдник покутски до нашен землн…»). Зустрічається назва і в хроніці Я. Длугоша (1415-1480) . Пізніше назва «Покуття» і її жителі – «покутяни» згадуються в польських хроніках Я.Длугоша, М.Кромера (Русі Покутянів), М.Бельського (Покутя), М.Стриковського (Покутська Русь) в зв’язку із виступом Мухи.

У пропонованій статті спробуємо показати палітру міркувань переважно іноземних дослідників щодо окреслення кордонів Покуття. До уваги взяті іноземні картографічні дослідження ХVІ – ХVІІІ ст. та етнографічно-фольклорні розвідки ХІХ ст.

Наукове зацікавлення вивчення як історико-географічного регіону Покуття сягає пізнього середньовіччя. У другій половині ХV ст. в Європі започатковується і набуває розвитку книгодрукування (у тому числі й картодрукування). З’являються численні нові карти – tabula moderna (сучасні карти), авторами яких були знані картографи світу Герард Меркатор, Себастьян Мюнстер, Йодок Гондій, Віллем Блау, Вацлав Гродецький, Герард де Йоде, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Сигізмунд Герберштейн та ін.

Зображення території України на стародавніх картах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наш край. Тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при відображенні тих чи інших елементів географічної основи.

Як правило, Покуття позначене на картах Польщі, Литви, а також Московії і Трансільванії. Лише у частині цих карт позначений історико-географічний регіон («Нова карта Польщі та Угорщини» Бернарда Ваповського і Себастьяна Мюнстера (Базель (Швейцарія), 1540 р.); «Новий опис Польщі та Угорщини» Себастьяна Мюнстера (Базель, 1559 р.); карта Угорщини, Польщі, Литви, Русі, Волощини та Болгарії Себастьяна Мюнстера (Базель, 1578 р.); карта «Росії з прилеглими територіями» Герарда Меркатора (Амстердам, 1630 р.); карта Великого князівства Литовського Томаша Маковського і Віллема Янсона Блау (Амстердам, 1643 р.); карта Великого князівства Литовського Томаша Маковського і Генріка Гондія (Амстердам, 1649 р.).

Традиційно на цих картах позначали два найвідоміші покутські міста Коломию і Снятин, інколи Тисменицю, Гвіздець, Жуків, Устя (зараз село у Снятинському районі Івано-Франківської області). Серед прикарпатських міст частіше зображували Галич, а також Рогатин, Долину, Войнилів, Куропатники, Мартинів. Серед гідронімів найчастіше зображували ріки Прут і Дністер, а також Серет. Часто іноземні картографи помилково визначали локалізацію Снятина: то його включали до складу Молдавії (карта «Польщі, описана в [її] кордонах і місцевостях» Вацлава Гродецького (Антверпен, 1570 р.), Волощини (карта Угорщини, Польщі, Литви, Русі, Волощини та Болгарії Себастьяна Мюнстера (Базель, 1578 р.), на цій мапі Покуття знаходиться значно південніше від Молдавії і Бессарабії) і навіть Поділля (карта Литви Герарда Меркатора (Амстердам, 1628 р.) та біля р. Дністер (карта «Росії з прилеглими територіями» Герарда Меркатора (Амстердам, 1628 р.) . На одній із карт покутське місто Коломия позначене у складі Молдавії і південніше Снятина (карта Росії Гесселя Герітца (Амстердам, 1633 р.).

У розвитку картографування у нові часи особливе місце займає період від середини ХVІІ ст. до другої половини ХVІІІ ст. Посилились вимоги до створення точних і докладних карт. У порівнянні з попереднім періодом спостерігаємо відчутний поступ у розвитку картографування. Серед авторів картографічних творів здебільшого голландські (В. Я. Блау, Й. Блау, Ф. де Віт, В. Гондій, Я. Янсон та ін.), французькі (Ґ. Боплан, П. Дюваль, А.Ю. Жейо, Ґ. Сансон, Н. Сансон І, Н де Фер та ін.) та німецькі (Й.Б. Гоманн, М. Зойтер, Т.К. Лоттер, Т. Майєр та ін.), зрідка – італійські (Дж. А. Ріцці-Дзанноні, Дж. Дж. де Россі) картографи й видавці.

Початок цього періоду в історії картографування території України пов’язаний з виданням карт французького військового інженера, картографа Гійома Ле Вассера де Боплана. Він зробив найбільший внесок у розвиток картографування України ХVІІ ст. Здійснюючи власне інструментальне знімання, його карти виконані на високому рівні. Г. Боплан ліквідував спотворення у зображенні України на тогочасних картах: зменшив розтягнення території з півночі на південь, збільшив відстань із заходу на схід.

З цілої низки карт історико-географічних регіонів України вирізняється мапа Покуття. Автор визначає її частиною українських земель Ukraine pars, quas Pokutia vulqo dicitur (частина України, що її по-народному називають Покуттям). Карта охоплює територію від Завалова на півночі до р. Білий Черемош на півдні, від Карпат на заході до Чернівців на сході. На карті позначені контури краю, яке розміщене в басейні правих приток Дністра. На заході його межа проходить вздовж гір Горгани в Українських Карпатах і межує з Трансільванією, потім тягнеться на північ через Калуш і Войнилів, далі руслом Дністра на схід, де межує з Нижньою Молдавією або Валахією. На південному сході межа проходить Чорним Черемошем. Умовними знаками на карті позначені об’єкти гідрографії, населені пункти, шляхи сполучення. Художнім малюнками зображені гори та лісові масиви зображені у Прикарпатті і в басейні правих приток Дністра, на Буковині, в окремих місцях на лівому березі Дністра. Населені пункти, які зображені на карті, переважно згруповані вздовж річок. Особливо детально показано мережу населених пунктів вздовж Дністра і Пруту. З карти видно, що гірські райони є малозаселеними. Всього на карті Покуття нанесено 453 населені пункти.

Після Г. Боплана приблизне визначення меж Покуття подав у 1672 р. Ульріх фон Вердум – секретар французького таємного дипломата абата Польміє, який побував тут і зробив опис його містечок і сіл. Зокрема, він відзначив, що «положене воно (Покуття – авт.) поміж Дністром і угорськими й семигородськими горами». На заході до Покуття Вердум відносить містечко Єзупіль (селище Галицького району). Навіть містечко Козова, що на Поділлі (Тернопільщина), він теж вважає покутським.

На жаль, у наступних голландських, французьких, німецьких та італійських картах не завжди точно окреслені межі Покуття. Для прикладу, на карті французького картографа П’єра Дюваля «Нова й докладна карта Польщі й залежних держав» (Париж, [1666 р.]) Покуття визначено помилково – північно-західніше, там, де знаходяться Стрий, Калуш, Моршин, Жидачів. Подібні помилки в окресленні кордонів спостерігаємо на іншій карті П’єра Дюваля і Ніколя Сансона «Північні королівства або зображення земель Польської Корони…» (Париж, 1667 р.). Назва Покуття нанесено західніше від покутських міст Коломиї і Снятина, на прикордонні з Трансільванією і віддалено від Молдавії та Поділля. Щоправда, обидва населені пункти помічені на р. Прут. Серед інших прикарпатських міст чітко окреслений Галич.

Користувалася великою популярністю завдяки чіткому графічному зображенню і ошатному оформленню мапа французьких картографів Гійома Сансона і Алексіса Юбера Жейо «Польські землі з поділом на воєводства» (Париж, 1672 р.). Покуття як південна частина Червоної Русі розташоване на доволі великій території, охоплює фактично все Прикарпаття. Серед покутських міст зафіксовані наступні: Снятин, Заболотів, Коломия, Тисмениця, Тлумач. А також у кордонах Покуття зображення такі прикарпатські міста і містечка: Галич, Єзупіль, Микуличин, Добротів, Богородчани, Войнилів, Рогатин. Усі міста позначені фортечними мурами.

На італійській карті Ніколя Сансона І і Джованні Джакомо де Россі «Коронних польських земель з поділом на головні землі й воєводства…» (Рим, 1678 р.) Покуття позначене південно-східніше у кордонах Львівської землі між Галичем, Калушем і Косовом. Серед покутських міст зображені Снятин, Заболотів, Коломия, Тисмениця, Тлумач, Єзупіль, а також Косів, Добротів, Галич, Войнилів, Калуш, Рогатин. Цікаво, що на карті Покуття межує не тільки з Поділлям, Молдавією і Трансільванією, але й з Австрією. Подібною за оформленням є мапа картографа Ніколя Сансона І «Коронних польських земель, що включають Королівство Польщі, князівства й провінції Пруссії, Куявії, Мазовїї, Чорної Русі тощо, Князівства Литовського, Волині, Поділля тощо, України тощо» (Париж, 1679 р.). Топографічно окреслене Покуття охоплює також південно-східну частину сучасної Львівщини. Серед покутських міст позначено Снятин, Заболотів, Коломию, Тлумач, Тисменицю, а також Косів, Добротів, Єзупіль, Галич, Рогатин, Войнилів, Калуш. Серед міст Львівщини, які входять до території Покуття позначені Стрий і Жидачів. Покуття межує з українськими провінціями Поділлям, Червоною Руссю (Львівське воєводство), Молдавією, Трансільванією і Угорщиною.

Таких прикладів розширення території Покуття до меж сучасного Прикарпаття і частини сучасної Львівщини можна помітити і на картах ХVІІІ ст. Таким чином, у документах XVI – XVIIІ ст. територія Покуття визначалось по-різному. Це свідчить, що, по-перше, Покуття не було адміністративною одиницею, по-друге, край залишався ареною для прикордонних суперечок між Польщею (Річчю Посполитою), Молдавією, Трансільванією, Волощиною. А тому не дивно, що іноземні картографи не завжди компетентно ставились до окреслення території Покуття.

Починаючи з ХІХ ст. на науковому рівні були зроблені перші спроби визначити межі Покуття, та дати пояснення його назви І. Вагилевичем, А. Бельовським, В. Полем, Л. Вайгелем, А. Татоміром, А. Кіркором та ін. Іван Вагилевич, визначаючи етнографічну границю Гуцульщини, тим самим відмежовував її від Покуття по лінії Надвірна – Делятин – Яблунів – Пістинь – Кути.

Торкався вивчення Покуття чеський письменник та історик Карел Владислав Запп. Дослідник пояснив етимологію слова «Покуття», зазначивши, що «поляки назву цю виводять з того, що територія ця знаходиться на межі давнього польського королівства і завжди вважалася найвіддаленішим рубежем держави. Також і в наш час цю сторону іронічно називають «кінцем світу». Описуючи географічне розташування регіону, автор наголосив: «Ціла та країна, котра належить до коломийської округи, називається Покуттям; в основному охоплює давні польські підстароства: Кутське, Коломийське і Снятинське. Тутешній народ називає Покуттям тільки гірську частину, розташовану у трикутнику між Прутом і Черемошем». Проте дослідник не чітко окреслив межі Покуття, торкаючись при цьому історичних і політичних питань розвитку краю. Іноземні етнографи-мандрівники кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. ідентифікували Покуття як частину Польщі, переважно не уточнюючи, що це етнічні українські землі. У своїй праці автор помістив записи переказів, пісень з околиці Коломиї.

1830–1840 рр. стали періодом поступового нагромадження фольклорного матеріалу із західноукраїнських земель, першими спробами його класифікації, систематизації, наукового осмислення. Це робили переважно польські фольклористи. Водночас їхні публікації мали передусім науково-популярний характер, адже автори часто не паспортизували матеріал, фольклорно-етнографічні відомості подавали узагальнено, схематично, а український фольклор трактували як складник польського. Водночас, вивчаючи свій народ, вони не могли обминути й українців. Монографічні дослідження з вивчення Покуття присвятили Л.Вайгель, О.Кольберг .

Польський дослідник Казімєж Владислав Вуйціцький (1807-1879) Покуття називав околицю, що знаходиться над річкою Прут, а починається від містечка Делятин в Карпатах і сягає Чернівців на Буковині. Автор розкриває етимологію досліджуваного слова: «Покуття – це вираз український, місцевий, від слова кут (kąt), тобто, це був кут чи крайня межа регіону з Буковиною, точно названа Покуттям». Останнім містом Покуття К. Вуйціцький вважав Снятин, яке було «давньою фортецею і головним воєнним пунктом у часі походів на Буковину і Волощину».

Відомості про Покуття та навколишні землі знаходимо у розвідках польських учених у середині ХІХ ст. Варто зазначити, що об’єктом їх вивчення не завжди було власне Покуття – про нього йшлося переважно принагідно у вивченні звичаїв, обрядів і фольклору Поділля, Полісся, Гуцульщини, Буковини.

Ґрунтовну працю про цей регіон написав польський історик, архівіст, поет, перекладач Август Бельовський. «Покуття» Августа Бельовського – це широка картина життя і побуту місцевих жителів, подано етнографічну характеристику гуцулів і бойків, звернено увагу на історію краю, опришківський рух. Ця книга складається з шести тематичних розділів, перший з яких присвячений місцерозташуванню і природно-географічним умовам краю. А. Бельовський зауважує, що «з-поміж земель давньої Польщі Покуття є особливим регіоном, як і сама його специфічна назва. З півночі Дністер відокремлює його від решти земель Речі Посполитої, а з інших сторін заслонюють гори, тому складається враження, що це наче найвіддаленіший куточок, розміщений далеко на півдні. Чорногора прикриває його з південно-східного боку, простягаючись від двох до трьох миль уздовж кордону з Угорщиною, формуючи ніби стіну великої фортеці». Дослідник визначає територію регіону не тільки за річкою Дністер і пасмом Чорногірського хребта, але й ріками Прут, Чорний і Білий Черемош, вказуючи, що Білий Черемош відокремлює Покуття від Волощини/

В. Поль північною границею Покуття називає р. Дністер, західною – долину річок Товмач і Бистриці Надвірнянської, східною – кордон з Буковиною, а південну межу відсував далеко в Карпати. Л. Татомир північною границею Покуття, як і інші дослідники, називав р. Дністер, південною – р. Прут, західною – межиріччя Бистриці-Надвірнянської та Бистриці-Солотвинської і далі горбами до Єзуполя. Східної межі він не означив.

Польський археолог Адам Кіркор наголосив, що конкретні межі Покуття визначити не можна. Це та частина південної Галичини, до якої входять такі повіти: Станіславський, Городенківський, Тлумацький, Снятинський і Коломийський. З півночі Покуття відділене від інших частин Галичини Дністром; з південно-східного боку простягається до Чорногори, що межує з Угорщиною; на сході – до Піп-Івана; на заході – до Говерли, найвищої вершини: «Покуття також має кордон з однієї сторони з Волощиною, а з другої впирається в глухий кут Угорщини і скелі Семигороду. Карпати разом із Чорногорою, наче вінком, оточують його».

Відомий польський фольклорист Оскар Кольберг, опублікувавши чотиритомний збірник «Покуття», дуже приблизно визначив його територію: від півночі його межею є р. Дністер, а від Станіслава на південний схід простягається розлога низина, відтята від заходу темною стіною Карпат.

Таким чином, Покуття належить до найдавніших в Україні історико-географічних (історико-етнографічних) регіонів (районів). Інтерес до його вивчення сягає пізнього середньовіччя і нового часу. Покуття зображувалось на мапах іноземних картографів ХVІ – ХVІІІ ст. Упорядниками карт регіон розглядався як південний прикордонний форпост Польщі, видовжений у вигляді кута, що межував з Молдавією, Трансільванією, Волощиною. Такий аванпост з подібною назвою зустрічаємо на території південної частини Бессарабії, яка наприкінці ХV – початку ХVІ ст. потрапила під владу турків і татар й одержала тюркську назву Буджак, що у перекладі означає Покуття. При оформленні карт територія краю подекуди сягала майже усієї сучасної Івано-Франківщини і південної частини Львівщини. Покуття не було на той час адміністративно-політичною одиницею Польської корони (в уявленні іноземних картографів входило до складу Руського воєводства, Червоної Русі), тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при відображенні тих чи інших елементів географічної основи. Іншою особливістю тогочасного картографування було перевидання карт без внесення необхідних змін, іноді повторення допущених помилок. Використання карт як історико-картографічних джерел, зокрема для уточнення політичного розмежування, адміністративно-територіального устрою, назв географічних об’єктів, вимагає додаткового вивчення.

Починаючи з ХІХ ст., на науковому рівні були зроблені перші спроби визначити межі Покуття. Здійснюючи аналіз господарського укладу місцевих жителів, українські і польські етнографи, краєзнавці і фольклористи поступово звужували територію Покуття: у східній частині до межиріччя річок Прут і Черемош; північною межею, як правило, визначали межею річку Дністер; південна (південно-східна) межа розглядалась як Чорногірський хребет або перехідна передгірська зона Карпат; західна частина визначалась межиріччям Бистриці Надвірнянської і Бистриці Солотвинської, або взагалі не розглядалась.

Андрій Королько
Повернутися в розділ
Музей Гуцульщини та Покуття