Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Культурно-просвітницька діяльність отця Йосафата Кобринського (1818-1901)

Культурно-просвітницька діяльність отця Йосафата Кобринського (1818-1901)

У статті розкрито культурно-просвітницьку і громадську діяльність о. Йосафата Кобринського. Автори, характеризуючи суспільно-політичну ситуацію у Галичині другої половини ХІХ ст., звернули увагу на формування світогляду греко-католицького священика. Прослідковано основні сторінки життєпису о. Йосафата Кобринського. Дослідники резюмують, що його життя – це яскравий приклад самопожертви, він увійшов в історію як просвітитель, культурно-громадський діяч, публіцист, меценат, співзасновник «Народного дому» в Коломиї

Особистість о. Йосафата Кобринського заслуговує чи не найбільшої уваги серед численної плеяди українських громадських діячів другої половини ХІХ ст. Саме тепер, коли минуло 195 років від дня його народження необхідно об’єктивніше та глибше проаналізувати й оцінити життєвий шлях довголітнього пароха с. Мишина Коломийського району Івано-Франківської області, який прагнув попри часті зміни суспільно-політичних режимів у Галичині ХІХ ст., покращити позицію українського селянства. 

До 50-ти літнього ювілею священицької діяльності о. Й. Кобринського була надрукована стаття А. Марущака в «Календарѣ Общества им. М. Качковского на 1893 г.» – Львовъ, 1892 [19]. Про засновника та ініціатора побудови Народного Дому у Коломиї у кінці ХІХ ст. писала коломийська газета «Русская Рада», в якій друкувалася повна інформація про грандіозну будову. Багато матеріалу про священицьку та громадську діяльність можна почерпнути з некрологів Й. Кобринського, опублікованих в різних українських часописах Галичини: «Громадський голос» [16]; «Діло»; «Галичанинъ» [21]; «Русская Рада» та інших. В 1901 р. М. Білоус написав та видав брошуру «Іосафатъ Кобрынській его житье и дѣла» [9]. Про діяльність Й. Кобринського у справі побудови Народного дому зафіксовано в книзі протоколів « Института «Рускій Народный Домъ въ Коломыи» з 1887 до 1895 рр. [3], про свяшеницьку діяльність в с. Мишині свідчать спогади тодішнього секретаря (сотрудника) отця Йосафата  Кобринського –  Дмитраша, написані в 1927 р. [6].

У радянський період ім’я о. Йосафата Кобринського залишалося поза увагою дослідників, найчастіше воно згадувалося тільки працівниками Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. У 1988 р. колектив музею спільно зі школою у Мишині, вперше за багато років, провели вечір пам’яті  з нагоди 175-х роковин від дня народження засновника Народного Дому в Коломиї Й. Кобринського. Деякі неповні публікації про Й. Кобринського та його діяльність опубліковано в обласній та місцевій пресі в 1990-х рр. [8; 17; 18; 20; 24; 25; 26].

Однією з перших, хто порушив питання вшанування  пам’яті Йосафата Кобринського була багатолітній директор (1966–1992) Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, заслужений працівник культури України Ольга Кратюк. Наприкінці 1980-х рр. вона  виступила ініціатором встановлення меморіальної дошки на музейній будівлі, а  також   запропонувала внести зміни до назви музею з поверненням йому імені Йосафата Кобринського. 16 травня 1990 р., напередодні Міжнародного дня музеїв, на музейному фасаді були встановлені меморіальні дошки Йосафату та Володимиру Кобринським, виконані Івано-Франківським скульптором, лауреатом Шевченківської премії, Василем Вільшуком. У 1992 р. заклад перейменовано на «Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського». З цього часу і впродовж кількох років поспіль, працюючи в музеї на посаді вченого секретаря, Ольга Кратюк зібрала об’ємний архівний матеріал з досліджуваної теми та склала бібліографічний список публікацій з життєпису Йосафата Кобринського, проте всі ці матеріали до цього часу ще не опубліковано. Про діяльність о. Й. Кобринського писали прикарпатський краєзнавець Петро Арсенич та генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук. 20 жовтня 2009 р., Указом Президента України Віктора Ющенка № 837/2009 Коломийському музеєві  народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського  присвоєно статус Національного. 

Життя та діяльність о. Й. Кобринського припадає на період, коли Галичина, перебуваючи під владою Габсбургів, проходила складний шлях реформ. На час народження Йосафата, її політично-суспільний устрій  вже набрав для українців достатньо сприятливих рис. Режим освіченого абсолютизму Йосифа ІІ (1780-1790 рр.) призвів до звільнення селян від залежності поміщиків, заборонив проживання в селах лихварям (здебільшого євреям), які не займались сільським господарством та сприяв піднесенню господарського рівня в житті краю. Вперше на чергу економічного життя країни виноситься питання росту господарської активності села та пропагування нових способів ведення сільського господарства. В цьому часі глобальних реформ, засновуються німецькі колонії і вводиться нова система освіти з мережею німецькомовних шкіл та університетом у Львові, при якому з 1787 до 1809 рр. діяв Руський інститут, де на філософському та богословському факультетах вчилися руські (українські) студенти. Крім того, на рівні початкової школи, навчання для дітей на законній основі проводилось рідною мовою. Разом з тим, приділено увагу розвиткові охорони здоров’я, створено умови для піднесення культурного рівня громадянства.

Важливе значення мала й реформа для української греко-католицької церкви. На момент входження Галичини до складу австрійської монархії, греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала українську церкву як другорядну та всупереч заборон Ватикана, спонукала її відмовлятись від власного обряду і переходити до латинського. Про статус церкви навіть свідчить той факт, що до 1777 р. греко-католицькі священики були змушені відробляти панщину. Запровадження реформи передбачало паритет у правах католицької, протестантської  та греко-католицької церков, в наслідок чого віруючі цих віросповідань отримали рівні можливості вступу до університетів, на державну службу та право купівлі-продажу землі. Крім того, церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних чиновників з відповідною платнею. У Відні, Ужгороді та Львові для навчання українського духовенства відкрито греко-католицькі семінарії. Верхівці римо-католицької церкви з цього часу заборонено примушувати чи переманювати греко-католиків на латинський обряд і називати церкву «уніатською». Греко-католицька церква як інституція зміцнила свій статус, відкривши у 1808 р. Галицьку метрополію. Запроваджені Марією Терезією та її сином Йосифом ІІ реформи викликали серед української спільноти Галичини почуття вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Навіть не дивлячись на те, що невдовзі наступники австрійських правителів звели нанівець ці прогресивні нововведення, їхнє значення для майбутнього життя громадян монархії було надзвичайно важливим. Через півстоліття воно дасть новий поштовх для політичних реформ та змін. Крім того у 1816 р. Іваном Могильницьким (1777–1831) було засноване перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних», що послужило фундаментом для національного і духовного відродження Галичини. Тому в 1830–1840-х рр. на арену громадсько-культурного життя Галичини вийшло молоде покоління більш освіченіше, знайоме з літературою, світовою історією, яке творило поступ до формування української преси в Галичині. Покоління, яке захоплювалося ідеями романтизму, поділяло ліберально-демократичні погляди. Спершу молодь, приваблена революційними гаслами, вступала до польських таємних товариств, однак згодом з’являлося розуміння і поцінування власного народу. Першими будителями народного духу в Галичині були греко-католицькі священики, письменники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, які ввійшли в історію як «Руська трійця». Вони були творцями «Русалки Дністрової» – першого західноукраїнського альманаху, виданого в 1837 р. в Угорщині у м. Буда (з 1873 р. Будапешт). З цього приводу 82-річний Й. Кобринський у листі до газети «Галичанинъ» згадував: «… пробуждение галицкой Руси началось въ 30-тих годах… Русскій духъ былъ уже тогда сильный среди духовенства, онъ вщеплялся и въ мірянъ» [11, с. 3]. 

Революція 1848 р. в Австро-Угорщині стала поштовхом до широкого розмаху національно-визвольного руху в Східній Галичині. Ідеї національної самостійності, прагнення до крайової автономії набрали реальної форми. Зважаючи на народні настрої, монархічний уряд Габсбургів був змушений остаточно ліквідувати панщину. На Галицьких землях це сталося швидше на п’ять місяців, аніж в інших частинах імперії. Не зважаючи на ряд недоліків цієї реформи, все ж галицький селянин став нарешті господарем на своїй землі, в нього  поступово прокидався  потяг до громадського та національного життя. 

У наступні десятиліття (1860–1880-ті рр.) в громадсько-політичному житті Галичини тісно сплелися москвофільські, полонофільські та народовські течії. Москвофіли обстоювали ідею всеслав’янського єднання, уславляли російського царя, звеличували єдину віру, запровадили незрозумілу для простого народу штучну мову – «язичіє». На перший погляд зовнішні цілі москвофільства були ніби то прогресивні: розповсюдження науки, звичаїв, традицій, звеличування працелюбності, тверезості, ощадливості, громадянської свідомості тощо. Крім того це був ще й своєрідний спротив ополяченню та онімеченню. Маємо чимало прикладів позитивної діяльності представників цієї течії в Галичині і, зокрема, на Коломийщині. Водночас москвофільство в Галичині на відміну від зрозумілої полонізації, мало свої  приховані особливості. Аналізуючи тогочасну суспільно-політичну атмосферу, Іван Франко розкрив різні форми та прояви цієї течії. Він розрізняв «щонайменше три роди чи форми москофільства, дуже до себе не подібні». Це зокрема – «москвофільство хлопське, язикове та політичне» [30, с. 312].

На противагу москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духовенства на московську імперію, на грунті ідей національного відродження,                                     започаткованих «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, виник народовський рух, який сформувався під впливом Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та Миколи Костомарова.

Народовці проводили діяльність під лозунгом українського всенародного національно-культурного розвитку. Згодом вони об’єдналися в національно-демократичну партію, яка під час відновлення української державності стала опорою ЗУНРу, а в 1920-х рр. – базою для створення Українського націонал-демократичного об’єднання. У 1860–1870-х рр. виникла ліва радикальна течія, з середини 1870-х рр. очолювана Іваном Франком.

В таких непростих умовах політичного протистояння формувалася нова українська національна еліта, до якої належав і отець Йосафат Кобринський. Його родинне коріння бере свої початки на Волині, де з ХV ст. волинськими землями володіли князі Кобринські. Відомий коломийський видавець Михайло Білоус у книжці про о. Йосафата виводить родовід Кобринських з «руської шляхти…», що походила з містечка Кобрина на Волині. Вбивство православними фанатами уніатського єпископа Йосафата Кунцевича в Полоцьку, згодом першого святого української греко-католицької церкви, змусило предків Кобринського втікати з Волині в Галичину, де й осіли на Стрийщині [9, с. 5]. Коли родина Кобринських переїхала до Коломиї свідчень не виявлено.

Йосафат Кобринський народився в Коломиї 28 вересня (за старим стилем) 1818 р. [2, с. 174]. Можна припусти, що ім’я Йосафат йому було надане на честь святого Йосафата Кунцевича. Батько – Микола Кобринський був учителем тривіальної (початкової) німецької школи [31, с. 264]. Мати Єфросина – з дому Окуневських [19, с. 81]. Початкову освіту він отримав у тривіальній школі, де батько працював учителем, а директором цієї школи у 1820–1830 рр. був Микола Верещинський [33, с. 374]. Дружні стосунки між М. Верещинським та Кобринськими тривали впродовж багатьох років, аж до від’їзду Верещинського з Коломиї до Чернівців.

Після закінчення початкової школи (1829 р.), Й. Кобринського разом з молодшими братами, віддали до гімназії в Станиславові (тепер м. Івано-Франківськ). Тут він закінчив 6 класів, а в 1836 р. поступив до Чернівецької гімназії, де вивчав філософію. Мешкав Йосафат на приватній квартирі разом з товаришами. Самостійний спосіб життя та взаємопідтримка один одного сформували такі риси як наполегливість, цілеспрямованість та відповідальність. Згодом цей спосіб проживання та ведення господарства було використано при заснуванні бурс у Галичині. Хлопець бідував, оскільки родичі, маючи велику сім’ю, не мали змоги йому допомогати. «Будучи въ 1830 г. ученикомъ гимназіи, я запомнилъ себе следующее: Въ свободное отъ преподованій время груповались отдѣльно ученики поляки и русскіи. Первыи пѣли песню Nasz Skrzynecki wojak dzielny, русскіи же «Эй козаче въ имя Боже», или «Нашъ Пашкевичъ» и при звукахъ тѣхъ пѣсенъ кидались одни на другихъ, представляя сраженіе поляковъ и русскихъ.» [11, с. 3]. Закінчивши з відзнакою гімназію в 1838 р., Йосафат продовжив навчання на богословському факультеті у Відні, де познайомився з життям Західної Європи. Студіював всесвітню історію, філософію, читав різними мовами: німецькою, російською, сербською, хорватською, чеською, французькою, італійською [16, с. 139]. У 1830-х рр. з новою силою пробуджується національне відродження. У Відні створюється таємне «Товариство слов’янофілів», до якого вступає Й. Кобринський [16, с. 139]. Окрім цього, він засновує гурток українських студентів та демократично настроєних інтелігентів-русинів, головна мета якого – пропагування «… рускої національної ідеї не тільки словом й письмом, але й ділом» [16, с. 139]. У цей період Й. Кобринський розпочинає працю над створенням просвітницьких книг. В 1842 р. у Львові побачив світ «Букварь новымъ способомъ оуложеный длѦ домашнои наѲки» та методичний посібник «Спосӧбъ, борзо выучити читати» [15]. Вони написані живою українською мовою. У його «Букварі», вперше в Галичині, тексти подано «гражданкою»: запроваджено звуковий синтетичний метод навчання грамоти, подано 45 українських приповідок, загадки та декілька байок. Як згодом писав Іван Франко, ці книжки «… взірцеві з педагогічного погляду, писані дуже гарною мовою» [29, с. 299].

«Букварь» і «Спосӧбъ борзо выучити читати» відіграли важливу роль у справі національної освіти, оскільки безумовно, «… на цілій Галицькій Руси не було тогди руських книжок нї часописи, а майже вся інтелїґенція і священики говорили межи собою (та й з казальниці в церквах) тілько по польськи» [16, с. 139].

Після дворічного навчання в університеті Й. Кобринський важко захворів і змушений був повернутися додому. За порадою лікарів він поїхав на лікування в с. Микитинці Косівського повіту. Тут познайомився з місцевим священиком о. Левом Трещаковським. Це знайомство посилило народознавчі зацікавлення недавнього студента [9, с. 6].

Під час лікування Й. Кобринський об’їздив майже всі села Косівщини, побував у столиці Гуцульщини – Жаб’ю (тепер смт. Верховина Івано-Франківської обл.), вивчав умови життя гуцулів, звичаї, фольклор, промисли, історію та культуру.

За порадою отця Трещаковського Йосафат вступив на навчання до Львівської духовної семінарії, яку закінчив у 1844 р. Після закінчення семінарії він одружився з Теклею Волянською, донькою пароха зі села Тюдів Косівського повіту [19, с. 82].

20 січня (за старим стилем) 1843 р. Йосафата Кобринського було висвячено на священика. Свою душпастирську діяльність він розпочав як «заведатель» в с. Рибному Косівського повіту, де працював з 4 лютого до 20 серпня 1844 року. З кінця серпня 1844 до 1 серпня 1848 р. був «сотрудником» у Косові [2, с. 174].

Й. Кобринський поєднував церковні обов’язки з просвітницькою роботою. У бесідах із селянами і проповідях у церкві він розповідав про шкідливість пияцтва, заохочував до навчання в школі, завжди наголошуючи, що «без школи поступ неможливий», поширював кращі способи господарювання, особливо садівництва [15, с. 138]. У 1848 р. він видав першу книжку ведення господарства під назвою «Гной, душа въ господарствѣ» [19, с. 82].                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Й. Кобринський брав активну участь майже  у всіх важливих починаннях, які сприяли пробудженню національного духу і гідності українців. Така діяльність додавала сили та наполегливості як самому Йосафатові Кобринському,  так і сприяла залученню до активного громадсько-політичного життя краю великої кількості громадян. 

2 травня 1848 р. у Львові було створено Головну Руську Раду, яка висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини. Це була перша політична організація українців  Галичини, яку очолив єпископ Григорій Яхимович (митрополит Галицький в 1860–1863 рр.), до складу якої увійшло 66 греко-католицьких священиків та представників інтеліґенції. Згодом у Коломиї теж було створено Окружну Руську Раду (1848 р.) на чолі з Миколою Верещинським, членом якої був Йосафат Кобринський. 

Неодноразово ним порушувалося питання про запровадження української мови на богословському факультеті Львівського університету. Парох закликав духовенство, інтелігенцію Галичини підписати прохання, яке надіслав до Головної Руської Ради у Львові. Про це свідчить лист на ім’я драматурга і автора першої в Галичині збірки поезій народною мовою о. Рудольфа Моха: «Знаючи Вашу певність, сподіваємось, що підпишете залучену петицію за введення руської викладової мови на богословському факультеті університету і подбаєте, щоб підписали її інші.» Крім того в листі йшлося й про розробку українських команд для вишколу вояків першого в Галичині батальйону українського національного війська. Окрім Кобринського лист підписали М. Верещинський, А. Решетилович.

У часі загального піднесення громадського і культурного життя, викликаного революційними процесами 1848 р. у Львові, 7 (19) жовтня було скликано «Соборъ ученыхъ рускихъ и любителей народного просвѣщенія и дѣланія его» [12, с. ХХХVIІ]. Чи не найвизначнішим у ході роботи собору руських учених був виступ Якова Головацького про українську мову та її діалекти, в якому достеменно проаналізовано питання історичної самобутності української мови та її взаємини з мовами інших слов’янських народів. Й. Кобринський брав участь у роботі цього з’їзду та був секретарем трьох секцій: історичної, географічної і господарської [12, с. ХХХIV; ХХХV; ХХХVІ]. Остання визнала за потрібне підготувати й видати підручник про землеробство. Турботи про його підготовку взяв на себе о. Й. Кобринський. Разом з тим, він брав участь і в роботі секції старослов’янської літератури, де обстоював потребу використання для навчання граматики старослов’янської мови Ганки [12, с. СVI].

Й. Кобринський був також членом-засновником культурно-освітнього товариства «Галицько-руська матиця», створеного у Львові. Головним завданням цієї організації було піднесення освіти народу та розвиток літератури і мистецтва в Галичині. Священик був причетний і до створення в Коломиї «Руської читальні» (1848), метою якої була краєзнавча праця, що грунтувалася на збиранні  відомостей про вітчизну, її славних синів, поширення рідної мови в літературі, побуті, школі, театрі [16, с. 140]. Не оминуло його зацікавлення й театром. Й. Кобринський був у числі тих людей, які допомагали о. Іванові Озаркевичу поставити на коломийській сцені вистави «Наталка Полтавка» та «Москаль Чарівник». В листі до Рудольфа Моха від 12 жовтня (за старим стилем) він писав: «… в Коломиї уже три рази отиграло тамтошноє товариство акторів под предводительством Ляйтнера руский театр. Два рази представляли: «Наталка Полтавка», а раз «Жовняр чаровник» («Москаль чаровник» – сочинєнія Котляревського) набито було народа, як на празник св. Івана Хрестителя [10, с. 169]».  Про ставлення Йосафата Кобринського до театральної справи можемо судити хоча б з його листа до Якова Головацького ( 27 травня (за старим стилем) 1848 р.) [14, с. 259], де він просить вислати свої твори, обіцяючи їх інсценувати. Зокрема він писав: «С театру іду і зо мною кількасот  русинів самих веселих. Не набувбисся на руском дивалі (від чеського слова «дівадло», що означає «театр». – Л.П.). Чудо не ігра. То інше діло чути рідноє слово, видіти народноє дійствіє» [14, с. 259].

Із 1 серпня 1848 р. до 5 листопада 1851 р. о. Й. Кобринський обіймав посаду «заведателя» в с. Мишині Пістинського деканату, а з 5 листопада 1851 р. (за старим стилем) отримав посаду пароха цього ж села, де правив до кінця свого життя [2, с. 174]. «А была тогды въ Мышинѣ така бѣда, що никто на ту парохію и не лакомился» [19, с. 83]. 

У Мишині о. Й. Кобринський із запалом береться до громадської справи, насамперед опікується закупівлею та розподілом землі. За його почином громади Мишина, Ковалівки, Спаса закупили з державної власності ґрунт та ліс і викорчувавши його, розподілили між бідними безземельними селянами [16, с. 140]. Зблизившись з простим народом, він назавжди здобуває собі ще більшу прихильність селян, яка згодом переросла в незаперечний авторитет сільського священика. Девізом о. Йосафата стали слова «Все для блага обездоленной, забитой и забытой родины, ничего для себя!» [13, с. 2]. Головним для відродження рідного народу він вважав економічну незалежність, тому закликав люд підвищувати рівень сільського господарства. У своїх брошурах та газетних статтях Кобринський радив селянам звернути увагу на раціональне та цілеспрямоване ведення господарства, якісно обробляти землю, щоб одержувати прибуткові врожаї. Він навіть написав книжку «Сільське господарство» з ілюстраціями господарсько-економічного змісту, однак через нестачу грошей її так і не було надруковано [16, с. 139].

Отець Й. Кобринський і сам був добрим господарем, зокрема садівником. Люди зверталися до нього за порадами щодо садівництва та бджільництва. У Мишині він запровадив так звані «опроводи», на які щоразу після кожного похорону сходилися ґазди і вели мову про громадські потреби. «За тымъ пошли мисії духовныи, про тверезость, шпихлѢр (споруда для зберігання зерна. – Л.П.) громадскій и увольненіе отъ жидовского вызыска» [19, с. 82].

Й. Кобринський докладав багато зусиль для покращення добробуту селян, неодноразово доводивши, що коли б «… русскіи люди матеріяльно лучше стояли, менше были би  податливы, та меньше было бы слабодуховъ и отступниковъ, божь съ просвѣщенымъ и богатимъ всѣ должны числитись» [19, с. 84].

Отець Й. Кобринський був ініціатором, а, можливо, й фундатором спорудження в 1866 р. Мишинської школи вартістю у 5 тисяч австрійських корон; згодом він учителював у цій школі і був єдиним вчителем, який усі записи в класних журналах вів українською мовою. Аналогічно вів також церковну документацію, за що дуже часто перебував в опалі вищого духовенства [23, с. 70].

Колишні учні о. Й. Кобринського стверджували, що їх священик, «обходячи кожну хату в селі після водохрещення, власноручно записував дітей шкільного віку до школи» [23, с. 71]. Однак тодішнє зубожіння селян було головною причиною незавершення шкільної науки їхніми дітьми. Після трьох-чотирьох років, дитина була змушена залишати навчання в школі. Повний же курс шкільних занять (6 – 7 років) закінчували тільки лічена кількість дітей.

Й. Кобринський вважав, що ще однією важливою умовою для відродження українського народу і розвитку рідного краю є формування здорової, відданої народній справі інтеліґенції. Тому всіляко відстоював необхідність поширення  освіти. Разом з отцем Лукою Данкевичем, Теодором Білоусом і  Олександром  Кульчицьким вони заклали в Коломиї  першу в Галичині бурсу для бідної шкільної молоді. За власні кошти для цього закладу о. Й. Кобринський закупив столи і ліжка. Зробити це було йому нелегко, оскільки був обтяжений багатодітною сім’єю (мав дев’ятеро дітей) [16, с. 140]. За кожної нагоди допомагав учням, збирав для них пожертви, звертаючись за допомогою до заможних галичан. У голодні 1860-і рр. власним коштом закуповував за високими цінами спечений у Мишині хліб та возами возив до Коломиї. Цей хліб рятував від злиденності та смерті бурсаків. Знаючи з середини нужденне життя українського вчительства, у 1898 р. о. Йосафат Кобринський на сторінках часопису «Галичанинь» виступив з пропозицією встановити в бурсі «Народного дому» 5 стипендій імені цісаря Франца Йосифа для дітей народних учителів.

Будучи активним громадським діячем, о. Й. Кобринський належав також до популярного серед галицької інтеліґенції товариства імені Михайла Качковського, заснованого Іваном Наумовичем. Разом з І. Наумовичем він брав участь у виданні коломийського часопису «Русская Рада». 18 вересня 1894 р. йому було присвоєно звання почесного члена товариства імені Михайла Качковського. У вітальному листі центрального відділу Товариства ім. М. Качковського у Львові з нагоди надання Йосафатові Кобринському звання почесного члена цього товариства,  зазначалося: «Цариною вашої багатолітньої праці є головним чином Покуття, де ви з юнацьким запалом захищаєте розумові й матеріальні інтереси народу, обстоюєте за всякої нагоди права Галицької Руси, вступаєтеся зі всією силою свого світлого розуму і рвінням патріотичної душі… Ім’я Ваше нехай буде пам’ятним на Русі від роду до роду!» [5].

В Галичині не було жодного важливого громадського заходу, в якому б о. Й. Кобринський не брав участі: створював перші читальні, позичкові каси, зерносховища..., на які завжди жертвував власні заощадження. 

У вересні 1880 р. в Коломиї відбулось відкриття першої господарсько-промислової виставки, яка згодом зіграла важливу роль для українців краю. До її організації був причетний Йосафат Кобринський разом з відомими громадськими діячами краю, такими як М. Білоус, А. Блонський, С. Трембицький, учителями Т. Фандарасом з Космача, М. Колцуняком і В. Юрченком з Ковалівки та письменником о. С. Витвицьким з Жаб’я [7, с. 34, 35].

Й. Кобринський мав тісні зв’язки з багатьма відомими літераторами і охоче їм допомагав. Незважаючи на критику, «він не боявся приятелювати з атеїстом, безбожником, а навіть соціалістом» Іваном Франком та Михайлом Павликом, яких підтримував за тогочасний радикалізм [4]. «… Коли… Йосафат Кобринський, притиснутий своїми собратями попами на однім деканальнім соборчику запитанням: як задивляє ся на сей, по їх думці, небезпечний рух радикальний, висказав з великим сарказмом і радісною емфазою пропам’ятні слова: «Радикалізм руський – се, мої собратя, радісний об’яв нашого народного життя – справдешній перець в руськім борщи» [16, с. 140].

Сучасники відзначали особливу толерантність о. Йосафата Кобринського у ставленні до різних політичних течій тогочасного галицького суспільства. При цьому він до останку своїх днів залишався москвофілом і писав «язичієм». Але своїми політичними поглядами цей скромний і розумний священик відрізнявся від новішого, фарисейського, мізерного урядового москвофільства, котре «… з малими виїмками, в душі любує ся росийським гнетом і порядками і спиняє всяку вільну, національну думку – що москвофільство єго було щире і наскрізь народне і демократичне» [16, с. 141].

За свідченням сучасників, о. Й. Кобринський «…у своїх думках може часом несвідомо і сліпо чекав звільнення і спасіння від єдиної, сполученої і нерозривної Руси, не замислюючись ніколи над тим, чи й справді російська управа є здатною для такої місії. Тож на цих теоретичних мріях і симпатизуванні скінчилося. Ніколи більше в житті не говорив […] про цю справу, а всіма моральними і фізичними силами трудився над чисто практичними селянськими справами на галицькім грунті» [16, с. 141].

У повсякденному житті, о. Йосафат Кобринський був людиною урівноваженою та мудрою, з веселою вдачею, вольовим характером. Жив надзвичайно скромно, майже аскетично. На старості літ відмовлявся від будь-яких зручностей, ходив у поношеному вбранні, їздив «… нужденними «типічними кониками» і дрантивим возиком … видавав на свою особу менше як пересічний, найбідніший мужик-селянин. Все те чинив для того, аби віддати вповні цілу свою пенсію і доходи парафії на народні цілі» [16, с. 142]. Улюбленим його висловлюванням було: «Народ дає, в народ нехай іде» [16, с. 142].

Своїх дев’ятеро дітей – семеро доньок і двох синів, о. Й. Кобринський виховав на ліберально-демократичних засадах і сприяв їх повному розвиткові. Однак троє його дітей померли вже в дорослому віці (дві дочки та син Богдан). Син Володимир закінчив Віденський університет і працював лікарем [9, с. 9]. Зятями о. Й. Кобринського були громадські діячі та священики: Іларіон Герасимович, Іван Черелинський, Мечеслав Авдикович.

Й. Кобринського знали як патріота і зразкового священика, який мав заслужену повагу. Про це свідчить церемонія відзначення півстолітнього ювілею його священичої праці, яка відбулася 22 листопада 1893 р. в залі товариства «Родина». В ній взяли участь представники всіх партій та товариств, а також відомі особистості, зокрема др. Т. Окуневський, о. Січинський, М. Павлик.

Все свідоме життя о. Йосафата Кобринського було сповнене турботами і працею на громадській ниві. Він відгукувався на всі справи, пов’язані з економічним і духовним піднесенням народу. Особливо помітним є внесок о. Й. Кобринського в справу побудови «Народного дому» в Коломиї. «Його заповітною мрією було побутувати такий дім, де б могли розміститися всі  українські товариства Коломиї, а головно, бурса для бідної української молоді, яка б виховувалась в народному дусі, мала змогу відвідувати промислові школи і здобувати певне ремесло. За задумом о. Й. Кобринського, тут же мали би міститися бібліотека та музей» [9, с. 11].

Побудова «Народного дому» в Коломиї, як і в інших західноукраїнських містах, зумовлювалась посиленням утисків українців з боку австрійської влади та польських чиновників, а також потребою у відстоюванні прав на власну історію, культуру та мову. В місті діяли різні українські громадські товариства: філія «Просвіти», товариство ім. Михайла Качковського, братство ім. Святого Архистратига Михаїла, літературно-драматичне товариство ім. Квітки-Основ’яненка, які проводили велику громадську роботу, але не мали «своєї хати» [3, арк. 2].

Ідея побудови «Народного Дому» серед української громадськості зародилась ще  наприкінці 1860-х рр. Найпершим цю ідею оприлюднило товариство ім. Квітки-Основ’яненка» [3, арк. 2]. А вже на засіданні товариства ім. Михайла Качковського 26 лютого 1880 р. було вирішено закупити земельну ділянку, на якій у вересні того ж року була розгорнута господарсько-промислова виставка [3]. З цією метою створюється комітет, що займається збором коштів для закупівлі землі під забудову. Кінцево комітет розрахувався за землю тільки через дев’ять років (1889 р.). Саме в цей час розпочалася велика робота, спрямована на збирання коштів для будівництва «Народного дому». Це була дійсно всенародна будова. Справами будівництва керувало товариство «Руський Народний дім» в Коломиї,  зокрема його «Совіт», тобто Рада, створена 1887 р. [3, арк. 2]. Активно включився у цю роботу і  Йосафат Кобринський. Це стало найважливішою справою всього його подальшого життя. Він  був своєрідним модулятором та меценатом будівництва. Проводив велику роботу по збиранню коштів на зведення цієї Інституції: «Ходив по домах руських, польських і жидівських (знайомих і незнайомих), вмовляв усіх і вся про потребу побудови «Народного дому». Разом збирав і пожертви на цю справу. Багато людей не вірили у здійснення цього задуму, а багато сміялися, вважаючи його напівбожевільним,  «мішіґіним» . Не раз він сам висловлювався: «Я мішіґіний і ти мішіґиний тому, що беремося до тієї великої справи. Але те його не лякало і не знеохочувало. Він невтомно ходив, говорив і писав усюди й до всіх знайомих і незнайомих з такою наполегливістю, що деякі замикали перед ним двері» [9, с. 13]. З ініціативи о. Й. Кобринського було виготовлено і розвішано в церквах та громадських місцях «скорбонки» для добровільних пожертв на побудову «Народного дому». За будь-якої нагоди він збирав навіть найдрібніші кошти. Так у своїй парафії при хрещенні дітей куми для цієї справи жертвували по 2–3-крейцери. З власних заощаджень на будову «Народного дому» Йосафат Кобринський  передав 7850 золотих ринських. Тому, рішенням Управи товариства «Рускій Народный Домъ въ Коломыи»,  в 1891 р. пароха прийняли  Почесним членом цього товариства [3, арк. 9].

Великих зусиль потребувалось Йосафату Кобринському для забезпечення будівництва необхідними будівельними матеріалами. Він об’їзджав навколишні села, де переконував та запрошував селян долучатися до цієї важливої громадської справи. І ось 10 вересня 1892 р. на закуплену під будівництво  площу заїхали завантажені фіри. На 12 підводах каміння для фундаменту привезли селяни з Мишина, на 44 возах зі Спасу та Ковалівки, 40 латів твердого лупаного каміння привезли селяни з Рунґурів. [9, с. 15].

Зібравши трохи потрібного будівельного матеріалу, о. Йосафат Кобринський вимагав від будівельної комісії негайно розпочати будову. За його старанням Рада товариства «Народний дім» клопоталася про передачу пустуючої броварні в Печеніжині: з її мурів можна було добути декілька тисяч доброї цегли для будівлі та каміння для фундаментів. Зрозумівши, що ніхто з членів будівельної комісії та Ради не зможе зайнятися розбором і перевезенням будівельних матеріалів, Кобринський сам поїхав до Печеніжина і зайнявся розбиранням броварні та перевезенням будівельних матеріалів до Коломиї. Сам же ж чотири тижні проживав у тимчасовому прихистку, самотужки зробленому зі старих дощок. Зібравши необхідні будівельні матеріали Й. Кобринський вимагав від будівничої комісії розпочинати будову, «… бо люди не вірять, що буде будуватися велика «бурса» і не хотять жертвувати ні грошей, ні матеріалів» [9, с. 16]. Однак грошей на будову все ще не вистачало, тому будівнича комісія зволікала з початком будівництва. Й. Кобринський не вгамувався. «Одного дня вдосвіта зі своїми парафіянами прийшов на місце будови і рискалем (лопатою) почав сам виміряти рови під фундамент, маючи намір почати копати, але Рада не дозволила йому це робити без інженера. Й. Кобринський образився, озлобився на Раду і на всіх її членів, плакав як дитина, що йому не дають розпочати будову, що хотять дорогоцінну площу продати… Того разу якось вдалося його заспокоїти, і він далі продовжував збирати кошти, писати відозви в часописи» [9, с. 16]. Й. Кобринський сам брав участь у пошуку архітекторів та інженерів. Він особисто їздив до Львова з проханням до  архітектора Івана Левинського та міського радника Гавришкевича взятися за цю справу. Проте ті відмовили. Вони не вірили, що коломийське громадянство спроможне збудувати такий величний Народний Дім, видатки на який передбачались у сумі  300 тисяч золотих ринських [9, с. 13].

Згодом о. Й. Кобринський домовився з провідними коломийськими будівничими Луціяном Бекером (1856–1921) та Діонізієм Кшичковським, які за 1000 золотих ринських погодилися впродовж чотирьох місяців зробити головні проекти та кошторис. Щоб не зволікати з початком роботи над проектами «Йосафат Кобринський приїхав до Коломиї з повним мішечком срібних ринських і виплатив власними руками 600 золотих ринських обом інженерам» [3, арк. 20]. У 1895 році проекти були подані на затвердження.

Будівництво «Народного дому» розпочалося в 1896 р. і просувалося з великими труднощами. Постійно не вистачало коштів, через що члени Ради товариства «Український Народний дім» у Коломиї готові були відмовитись від свого задуму.  З цього приводу Й. Кобринський дуже переживав і готовий був взяти всю справу будівництва на себе. З 1898 р. він віддає щомісяця на будівництво 400 корон зі своєї пенсії з усіма відсотками, які мав у ощадній касі. Окрім того, передає для будівництва 60 дубів, 500 центнерів вапна та інші будівельні матеріали. Загалом  у будову «Народного дому» о. Й. Кобринський вніс 12 тисяч золотих ринських [15, с. 142]. Газета «Галичанинъ» з цього приводу писала: «… Не будь поощренія и значительныхъ пожертвованій съ его стороны, зданіє то до сихъ поръ не началось бы строити»[21, с 3.].

Зі спогадів «сотрудника» мишинської парафії Дмитраша, який у 1896–1897 рр. працював разом з о. Йосафатом довідуємося: «Його мрією було спорудити бурсу на 200 селянських хлопців, тож для цієї потреби він щомісяця віддавав 200 злр. австрійських, а крім цього купував ще по 100 поштових карток. Картки – кореспондентки з проханням пожертви на будову розсилав він усім священикам, де лиш знав, що буде свято чи весілля» [6, арк. 2]. Про його відданість ідеї побудови Народного дому свідчить факт, який наводить той же Дмитраш: «Раз прихожу […], а він лежить на голих дошках на ліжку. Питаю його, чому так? Він відповідає, що худоба не мала, що їсти, тож не хотів розпочинати стіжка, призначеного на «бурсу», тому казав слузі вибрати солому з сінника і дати худобі їсти. Сам же спав на голих дошках, але признався, що вже не годен, бо кости болять» [6, арк. 2].

Йосафат Кобринський заспокоївся тільки тоді, коли споруду вже вимурували і накрили. Тому свої останні роки він доживав у спокої, але, на жаль, не дожив до офіційного відкриття «Народного Дому», яке відбулося  в 1902 р.

Величезні зусилля, затрачені для побудови «Народного дому» в Коломиї та скептичність «доброзичливців», які не вірили в цю ідею, підірвали здоров’я Кобринському. 

Помер о. Йосафат Кобринський 18 березня 1901 р. на 83 році життя, пропрацювавши священиком 56 років.

Похорон відбувся за участю майже чотирьох тисяч місцевих селян і людей з сусідніх сіл і містечок. 27 священиків і до ста представників інтелігенції прийшли провести його в останню путь. Зі словами смутку та глибокої скорботи прощальну промову у церкві виголосив о. Хоржевський, а над могилою – учитель народних шкіл п. Голик з Коломиї, який представляв школу, де о. Й. Кобринський здобув початкову освіту. Від імені товариства «Руський народний дім» мав слово Олександр Кульчицький, від українських товариств і селян – Володимир Дідукевич, від імені сім’ї виступив посол і адвокат з Городенки – Теофіл Окуневський  [16, с. 142].

Михайло Білоус, побратим Йосафата Кобринського, відомий видавець, активний громадський діяч та член товариства «Руський Народний дім» у Коломиї» писав: «Се був рідкий межи русинами чоловік, подібних йому в Коломийщині нема» [9, с. 19].

Усе життя о. Й. Кобринського – це яскравий приклад самопожертви. Незважаючи на непосильну працю, непероборні перешкоди, слабке, розхитане хворобою здоров’я, він до останньої хвилини свого плідного життя не переставав трудитися для користі народу,тому і ввійшов в  історію української культури як просвітитель, культурно-громадський діяч, публіцист, меценат, співзасновник «Народного дому» в Коломиї. Починання о. Йосафата Кобринського та його однодумців дали добрі паростки на ниві української культури. Вони залишили по собі величну пам’ятку – «Народний дім», що стала важливим осередком української культури.




Джерела та література

1. Державний архів Івано-Франківської області (далі – Держархів Івано-Франківської обл.), ф. 504 (Книга обліку священиків Станіславської єпархії за1873–1944рр.), оп.1, спр. 195 «а», 200 арк.

2. Держархів Івано-Франківської обл., ф. 504 (Метрика кліру Станіславської єпархії за 1887–1941 рр.), оп.1, спр. 330 «б», 198 арк.

3. Архів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, ф. 1 (Книга протоколів загальних зборів Института «Рускій Народный Домъ въ Коломыи». Рукопис), оп. 1, 24 арк.

4. Архів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, ф. 3: В. Кобринський (Стаття про життя і діяльність Й. Кобринського. Коломия, без дати. Рукопис), 5 арк.

5. Архів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, ф. 2 (Диплом Й. Кобринського про прийняття його почесним членом товариства імені М. Качковського, Львів, 1894 р.), 1 арк.

6. Архів Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, ф. 2 ( Отець Дмитраш. Спомини про засновника Народного Дому о. Йосафата Кобринського. Волчківці 22 /IX. 1927 р. Машинопис), 2 арк.

7. Арсенич П. З історії музеїв Галичини / Петро Арсенич // Писанка. – Верховина, 1994. – Ч. 4–5. – С. 34–35.

8. Бабій О. Дім для громади / О. Бабій, Р. Баран // Агро. – 1988. – 18 травня. 

9. Білоус М. Іосафатъ Кобрынській его житье и дѣла / Михайло Білоус. – Коломия, 1901. – С. 5–11.

10. Возняк М. Із кореспонденції Р. Моха / Михайло Возняк // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – 1908. – Т. 81., кн.1. – С. 151–171.

11. Изъ воспоминаній старика. // Галичанинъ. – 1901. –16 февраля (1 марта). – Ч. 36. –  С. 3.

12. Историчєскій очєркъ основанїѦ Галицко-рускои Матицѣ и справозданьє первого собору ученыхъ рускихъ и любителей народного просвѣщенія / составлено Яковомъ Головацкимъ. – Во Львовѣ, 1850. – СVI с.

13. Изь Коломыи. (Похороны бл.п. Іосафата Кобрынского.) // Галичанинъ. – 1901. –27 марта (9 апрѣля). – Ч. 69. –  С. 2.

14. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. Видав р. Кирило Студинський. – Львів : Накладом Наукового Товариства ім. Шевченка, 1909. – СХХХVIII, 463 с. 

15. Кобринскій Іосафатъ. Букварь новымъ способомъ оуложеный длѦ домашнои наѲки / Й. Кобринський. – Во Львовѣ, 1842. – 34с.

16. Знавець. О. Осафат Кобринський [некролог] / Знавець // Громадський Голос. Орґан русько-украінскоі радикальноі партіі. – 1901. – 25. цьвітня. – Ч. 18. – С. 138–142.

17. Кратюк О. Люблячи свій народ / О. Кратюк // Червоний прапор. – 1989. – 10 березня.

18. Махлович М. Просвітитель / М. Махлович, М. Мандзюк // Комсомольський прапор. – 1990. – 1 вересня.

19. Марущакъ А. О. Іосафатъ Кобринскій / А. Марущакъ // Календаръ Общества им. М. Качковского на 1893 г. – Львовъ, 1892. – С. 81–85.

20. Полєк В. Буквар Й. Кобринського / Володимир Полєк // Радянський педагог. – 1988. – 15 листопада.

21. Посмертныи вѣсти. Іосафатъ Кобринскій [некролог] // Галичанинъ. – 1901. – 16(29) марта. – Ч. 60. –  С. 3.

22. «Русалка Дністрова». Документи і матеріали. – К., 1989. – 456 с. 

23. Сорич М. Історія Мишина / Микола Сорич. – Коломия, 2000. – 192 с. 

24. Тимінський Б. Він руку бідним простягав / Б. Тимінський // Прикарпатська правда. – 1993. – 25 вересня.

25. Тимінський Б. Побратим «Руської трійці» / Б. Тимінський // Рідна земля. – 2003. – 16 жовтня.

26. Угорчак Ю. Душпастир, педагог, фундатор / Юрій Угорчак // Покуття. – 1993. – 27–28 вересня. 

27. Франко І. Карпатська література ХVІІ – ХVІІ віків / Іван Франко // Зібрання творів: у 20 томах. – Літературно-критичні статті. – К., 1955. – Т. 16. – 467 с. – С. 316–348.

28. Франко І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині / Іван Франко // Зібрання творів: у 20 томах. – Філософські, економічні та історичні статті. – К., 1955. – Т. 16. – 803 с. – С. 640–668.

29. Франко І. Зібрання творів: у 50 томах. Т. 41 / Іван Франко. – К., 1984. – С. 299.

30. Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 46. .– Кн. 2 / Іван Франко – К., 1976–1986. – С. 312.

31. Blazejowskyj D. Historikal Sematism of the arheparhy of  L’viv (1832–1944) / Dmytro Blazejowskyj. – Kyiv, 2004. – 254 s.

32. Schematismus der Königreiche Galizien und Lodomerien für das Jahre  1812. – Lemberg, 1812. – 420 s.

33.Schematismus der Königreiche Galizien & Lodomerien. Für das Jahre 1830. – Lemberg, 1830. – 388 s.

Ярослава ТКАЧУК

Леся ПИСКОР



                                                    Yaroslava TKACHUK,  Lesya PYSKOR


                                     

THE CULTURAL-EDUCATIONAL ACTIVITY OF FR. YOSAFAT KOBRYNSKYY (1818-1901)


The article reveals father’s Yosafat Kobrynkyy social and cultural-educational activity. The authors characterize social-political situation of Galicia in the second part of the 19th century and pay attention to the formation of greek-catholic priest’s outlook. The main pages of Yosafat Kobrynkyy’s biography were followed. The researchers resume, that father’s Yosafat Kobrynskyy life was powerful example of self-sacrifice, he came to a history as an educator, cultural-social activist, publicist, patronage and co-founder of Ukrainian People’s House in Kolomyya.

Key words: Fr. Yosafat Kobrynskyy, priest, social leader, education, Ukrainian People’s House Society. 




Перейти в розділ
  • Верета
  • Коновка
  • Ваза
  • Шкатулка
  • Верета

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.