Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Етнографічні дослідження покутського історико-етнографічного регіону іноземними дослідниками

Етнографічні дослідження покутського історико-етнографічного регіону іноземними дослідниками

У пропонованій статті розглядаються міркування іноземних дослідників стосовно одного з найдавніших історико-етнографічних регіонів (районів) України Покуття. До уваги взяті етнографічні дослідження ХІХ століття. Автори цих публікацій зацікавились вивченням українського фольклору Галичини, першими спробували його класифікувати, систематизувати, науково осмислити.

Попри давню історію та багату культурну спадщину етнографічний регіон Покуття все ж вивчений недостатньо. Передовсім немає єдиного чіткого трактування самої назви. Більшість дослідників виводять етимологію «Покуття» від слова «кут», – тобто території, поділеної «на кути» Дністром, Прутом і Черемошем з притоками, – подібно до назв Поділля (від «діл»), Пониззя (від «низ»), Полісся (від «ліс»). 
 
Наприкінці XIV ст., з утворенням молдавсько-польського пограниччя, що майже відразу зумовило прикордонні конфлікти, як адміністративно-територіальна одиниця назва «Покуття» вперше фігурує у листі молдовських бояр до польського короля від 1395 р., а згодом з’являється й у польських хроніках. Цю назву знаходимо вже пізніше у праці польського історика XV ст. Яна Длугоша «Annales seu cronocae incliti Regni Poloniae» («Roczniki, czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego»); історик та літописець XVI ст. Марцін Кромер згадує Покуття у праці «Polonia sive de situ, populis, moribus, magistratibus et republica regni Polonici libri duo» («Polska, czyli o położeniu, ludności, obyczajach, urzędach i sprawach publicznych Królestwa Polskiego Księgi dwie»). У ІІ половині XV ст., із зародженням у Європі книго- та картодрукування, з’являються т. зв. «сучасні карти» – tabula moderna, – авторами яких були відомі тогочасні картографи світу: Герард Меркатор, Себастьян Мюнстер, Йодок Гондій, Віллем Блау, Вацлав Гродецький, Герард де Йоде, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Сигизмунд Герберштейн та ін.  У XVII ст., на мапі тогочасної України, складеної французьким картографом Ґійомом Левассером де Бопланом, у 1650 році з’являється окреслена територія «Ukraine pars quae Pocutia vulgo dieitur» – «частина України, яку народ називає Покуттям». 

У вчених немає одностайності у визначенні меж цієї території. Труднощі насамперед пов’язані зі специфічним географічним розташуванням. Дослідники по-різному розглядали її межі: історики брали за основу історично-адміністративний або історично-політичний принцип, мовознавці – діалектні ознаки, етнологи відштовхувалися від конкретних етнографічних критеріїв. У «Розвідках історично-філософського факультету» польський археолог Адам Кіркор наприкінці ХІХ ст. зауважує, що стисло визначити межі Покуття не вдасться, бо, «…не будучи окресленими ані адміністративно, ані етнографічно, вони залежать від ступеня розмірів кута цього краю, які подобається визначати авторам». Тому кордони Покуття у таких дослідників як Поль, Шараневич, Татомір чи Відман окреслені по-різному. Серед перших, хто чітко визначив східну межу Покуття на початку ХХ ст., був польський етнограф Ян Фальковський. Сюди він відніс межиріччя Пруту і Черемошу. Що стосується західної межі, то у дослідника вона окреслена приблизно, оскільки не була повністю досліджена. На сьогодні найточніше визначив межі Покуття етнограф Михайло Паньків. Зіставивши територію розповсюдження покутського діалекту (за Б. Кобилянським), покутського одягу (за О. Кольбергом та Я. Фальковським), а також зону охоплення покутських забудов (за І. Могитичем), виходячи із сучасного адміністративного поділу, вчений відносить до Покуття Снятинський, Городенківський, Тлумацький, північну частину Тисменецького та більшу частину Коломийського (без південної частини) районів Івано-Франківської області. Тож покутський ареал – це здебільшого рівнинна місцевість правобережжя середнього Придністров’я до річок Бистриці і Бистриці Солотвинської на північному заході та суміжної з етнографічною Гуцульщиною – на південному заході.

Впродовж багатовікової історії землі Покуття входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського Держави, але через своє окраїнне розташування ця територія часто зазнавала нападів з боку численних завойовників: кілька разів була поневолена угорськими феодалами; з 1387 р. стає частиною Речі Посполитої; впродовж 1772-1918 рр. входить до складу Австро-Угорської імперії: з 1918 до 1939 року територія Східної Галичини разом із Покуттям знову стає частиною т. зв. «відновленої Польщі».

Традиційна культура мешканців Східних Карпат постійно привертала до себе увагу дослідників. Вже наприкінці XVIII ст. з’являються поодинокі розвідки про цей край. У 1672 році Ульріх фон Вердум, відвідавши Покуття, вперше окреслив його межі: «Воно [Покуття] лежить між Дністром і угорськими й семигородськими [Карпатськими] горами», записав у «Щоденнику подорожі Польщею у роках 1670-1677».
 
Одним із перших дослідників Східних Карпат і Покуття зокрема, був Бальтазар Гакет, який у маловідомій широкому загалу праці «Найновіші природничо-політичні подорожі Дакськими і Сарматськими Карпатами, званими також Північними у роках 1791-1793» («Hacquet’s neueste physikalisch-politische Reisen in den Jahren 1788, 89, 90, 91, 92, 93, 94 und 95 durch die Dacischen und Sarmatischen oder Nördlichen Karpathen, Dritten Theil: … in den Jahren 1791, 92 und 93…, Nürnberg 1794») , що вийшла у 1794 р. у Нюрнберзі, згаданий регіон представив у геологічному, географічному, медичному та етнографічному аспектах.

Варто зауважити, що більшість іноземців, які у різні роки побували на Покутті, залишили фрагментарні відомості, оскільки розглядали цей край як частину Польщі, а не як окрему етнічну українську територію. Так, наприклад, англійський мандрівник Едмунд Спенсер, повертаючись у 1836 році з Кавказу через західноукраїнські землі, спостерігав за поведінкою покутян. І хоча він не надто вловлював відмінності між польською та українською культурами, у своїй праці «Мандрівки західним Кавказом, а також переїзд через Грузію, Туреччину, Молдавію, Галичину, Сілезію і Моравію у 1836 році» («Travels in the Western Caucasus including a Tour through Imeritia, Mingrelia, Turkey, Moldavia, Galicia, Silesia and Moravia, in 1836»), що у 1838 році вийшла друком у Лондоні, залишив детальний опис одягу мешканців регіону, охарактеризував чоловічі типажі й описав міста Станіславів і Снятин.

Важливий внесок у вивчення етнографії та фольклору Покуття зробив Карел Владислав Зап. У розвідці «Мандрівки і прогулянки по галицьких землях» («Cesty a prohazky po Halicke zemi») вчений виводить етимологію слова «Покуття»: «Тутешній люд називає Покуттям лише гірську частину, розташовану у трикутнику між Прутом і Черемошем. Поляки цю назву виводять з того, що ця земля лежить на окраїні давнього польського королівства, і завжди вважалася найвіддаленішим державним рубежем. Так само вже і в наш час, осіла у відлеглих закутках польська шляхта, іронічно називає ці сторони «кінцем світу».

У першій половині ХІХ ст. здійснюється поступове нагромадження фольклорного матеріалу із західноукраїнських земель, перші спроби його класифікації, систематизації та наукове осмислення. Проте цього було занадто замало. Тому, характеризуючи народознавчі студії на цих теренах, Іван Франко писав, що тут панує «майже повна пустиня на полі етнографічних пошукувань: лиш де-де появляються в друку розрізнені народні пісні або давніші збірки». Перевага належить польським дослідникам, які зосереджувалися в основному на дослідженні українського фольклору, трактуючи його, щоправда, як складову своєї національної культури…

Одним із перших польських дослідників української культури, зокрема, народних пісень, якого М. Сумцов охрестив «піонером української етнографії»,  був З. Доленга-Ходаковський (справжнє ім’я Адам Чарноцький) – активний член «Варшавського Товариства Приятелів Наук». Результатом його роботи стала праця «Про слов’янський світ до християнства» («O Słowiańszczyźnie przed chrześciaństwem») (1818 р.), яка «…була першою спробою створити загальну картину слов’янського побуту дохристиянського періоду, і, найважливіше, намітити завдання його вивчення». 

Вагомим явищем у подальшому дослідженні українського фольклору стала збірка Вацлава Залеського «Пісні польські та руські галицького люду» («Pieśni Polskie I Ruskie ludu Galicyjskiego»). Автор одним з перших наголосив на важливості точної фонетичної транскрипції при записуванні текстів пісень та діалектних говірок. Щоправда, цей дослідник всі 756 українських пісень, які увійшли до згаданого збірника, (всього праця містить 1456 пісень) подав у латинській транскрипції. І хоча Яків Головацький високо оцінив працю В. Залеського, все ж зауважив, що «…ми обурювались на те, що українські пісні надруковано польськими літерами».

Ще одним активним збирачем українського фольклору був Жеґота Паулі, який у 1839-1840 рр. видав двотомник «Пісні руського люду в Галичині. Зібрав Жеґота Паулі» («Pieśni ludu ruskiego w Galicji. Zebrał Żegota Pauli»).  

У подальші роки з’являються збірки українських народних казок К. Вуйціцького «Перекази, стародавні легенди і оповідання польського люду і Русі» («Klechdy, starożytne podania i powieści ludu polskiego i Rusi») у 2-ох томах (1837 р.), перекладені польською мовою; двотомник А. Новосельського «Український люд, його казки, пісні, легенди» («Lud Ukraiński, jego bajki, pieśni, podania») (1857 р.); збірники казок С. Ізопольського та К. Сіменського. 

У другій половині ХІХ ст. виробляється науковий підхід у дослідженні та вивченні певного явища, започатковується принцип паспортизації даних (дослідники фіксують місце зібраного матеріалу; джерело, посилання на праці попередників). Аналізуючи тогочасні наукові етнографічні студії, маємо враховувати й політичну ситуацію, коли після  імператорського указу 1851 року було ліквідовано конституцію від 4 березня 1849 року і єдиною формою правління проголошено абсолютизм. Найвищу державну посаду, яку міг посісти українець – це або шкільного радника, або секретаря. Натомість польська шляхта мала широкі повноваження. Польський намісник граф А. Голуховський з перших років свого правління всіляко намагається нищити всі прояви українства. Для всіх галичан він пропонує ввести латинський календар та посилює тиск проти Головної Руської Ради, яка у 1848 році вперше оголосила окремішність українського народу. У 1851 році Раду розпустили. Брак українських видавництв та найрізноманітніші санкції проти них також не сприяли етнографічним дослідженням. Протягом 50-их років етнографічні та фольклористичні праці майже не виходили окремими виданнями. Відчуваючи постійний брак коштів, українські діячі не отримували жодного матеріального сприяння для проведення досліджень від уряду та місцевої влади. Не було й національних меценатів науки. Про це зауважує один з тогочасних народознавців Микола Кобринський у своїй статті «Допис із гір коломийських». Зважаючи на такі обставини, українським етнографам доводилось публікувати свої матеріали в іншомовних виданнях, зокрема в польських, німецьких та російських. Втім найстрашнішим та безповоротним залишається той факт, що часто дослідники віддавали зібрані матеріали для користування іншим вченим, у тому числі й іноземним, через що праці виходили під чужими іменами. Таким чином етнографічні матеріали, зібрані українськими народознавцями, потрапляли в чужі архіви, ставали надбанням іншої нації. Про один з таких фактів повідомляє Володимир Гнатюк. Йдеться про використання етнографічного матеріалу, зібраного українськими народознавцями, у статті австрійського етнографа та статиста К. Чернінга до етнографічної мапи Австрійської монархії. Ця ілюстративна стаття увійшла також у його тритомну монографію «Etnographi der Osterreichischen Monarchie». К. Чернінг свідомо не вказує в ній авторів надісланих йому матеріалів, цим самим привласнивши собі це право. Такі випадки умисного упущення прізвищ українських науковців, праці яких використовували чужинці, не поодинокі. І якщо факт, про який йдеться, доведений В. Гнатюком і опублікований у 1917 році, то чимало аналогічних залишаються невідомими. Задля справедливості слід сказати, що все ж багато досліджень іноземних вчених належить саме їм, і вони є неоціненним фактажем для української науки. Так, цікавою є праця Августа Бельовського  «Покуття» («Pokucie») (1857 р.), де автор широко представив гуцулів і бойків, описав їхній побут, заняття, одяг, архітектурні принципи будівництва. Праця А. Бельовського побудована за принципом порівняння цих двох етнографічних груп, виявлення їх спільних рис та відмінностей. Так, наприклад, гуцула і бойка об’єднує спритність та відвага, натомість помітна суттєва різниця у зовнішньому вигляді. Вчений відзначає багатство гуцульської ноші та скромність в одязі бойка. Дослідник пише, що гуцул носить «капелюх, або т. зв. широкополу кресаню, оздоблену павиним пір’ям, блискітками і кільцями. Коротку гуню з грубого сукна […], яку найчастіше носить наопашки… Під нею – вишитий кептар […], а сорочка вишита лише на раменах… Шкіряний пояс гуцула щедро цяткований металевими ґудзиками, кільцями… Широкі сукняні штани червоного, брунатного, або синього кольору. Взимку (гуцул) одягає короткий кожух, лисячу шапку, т. зв. клепаню, і гуглю чи джуглю (манту) з білого сукна, яка є різновидом плаща». В описах верхнього одягу Бельовський допустився неточностей, оскільки гуглю та манту гуцули одягають виключно на свято. Окрім того, ці різновиди традиційного верховного вбрання завжди є обов’язковими весільними аксесуарами. «Бойко носить сорочку, скупо оздоблену на раменах мережкою, вузькі білі штани і бунду, прикрашену вишивкою, поверх якої – короткий чорний сіряк. Шкіряна торба-тобівка зовсім позбавлена прикрас, а шкіряний пояс, на відміну від гуцульського […] забезпечений не стільки блискітками, як потрібними знаряддями». Щоправда, у своїй праці А. Бельовський не вживає терміну «Покуття» чи «покутяни» попри те, що досліджувана ним територія накладається на цей етнографічний регіон. У першому розділі свого дослідження він пише: «Поміж землями давньої Польщі, Покуття має свій окремий тип, як і окрему назву. Відділене Дністром від решти земель Речі Посполитої з півночі, а з інших сторін заслонене горами, Покуття становило ніби останній її кут, що глибоко засів у південній стороні. Закриває його у південній частині, як стіна, Чорногора». 

Важливою у дослідженні етнографічного регіону Покуття та його фольклорної спадщини є праця польського географа, історика, професора Коломийської ґімназії Леопольда Вайґеля «Нарис про місто Коломию» («Rys miasta Kołomyji») (1877 р.). Це було перше серйозне дослідженням про Коломию та її околиці. Окрім історичної та географічної довідок Л. Вайґель, хоча й лаконічно, все ж описав календарно-обрядовий рік, народні звичаї та вказав місця своїх записів. Єдиним недоліком цієї праці, на думку сучасних вчених, є повна відсутність текстів пісень. 

Чільне місце у плеяді польських етнографів, котрі займалися дослідженням Покуття, належить Оскарові Кольбергу. Ще замолоду зацікавившись народною творчістю, вчений багато уваги приділив вивченню не лише польського фольклору та етнографії, а й етноособливостей українців. У передмові до І тому свого чотирьохтомника «Покуття», високо оцінюючи етнографічні матеріали своїх попередників у вивченні багатої спадщини українського фольклору та етнографії, зокрема, згаданої вище збірки пісень В. Залеського, Оскар Кольбрег зазначив, що «...і дослідження його (В. Залеського) найближчих наступників […], щоразу представляючи все нові і не менш важливі матеріали, давали зрозуміти, що джерело, з якого випливають ці скарби, ще не скоро вичерпається». У 1880 році вчений став співорганізатором Етнографічної виставки у Коломиї, завдяки якій про Східні Карпати заговорила Європа, і яку вшанував своїм візитом цісар Франц Йосиф . Виставка, за словами О. Кольберга, найбільше збагатила вже існуючі народознавчі матеріали. Написанню «Покуття» передувала копітка збиральницька робота, здійснена вченим впродовж 1867-1868, 1870, 1876-1877, 1880 рр. Дана праця вже має чітку структуру. Слід зауважити, що у всіх своїх працях О. Кольберг виробляв і намагався чітко дотримуватися наукових принципів у висвітленні матеріалу, невпинно удосконалював методи збирання і публікування зразків народної творчості, заохочував дотримуватись цих принципів і своїх численних кореспондентів і дописувачів. Велику увагу дослідник приділяв організації масового збирання матеріалу. Від своїх кореспондентів він вимагав точності запису: «такими, як є вони (фольклорні твори), повинен записувати їх збирач, він не має права нічого додати або замінити, якщо хоче бути вірним своєму призначенню і здобути визнання». Керуючи етнологічною секцією Антропологічної Комісії, О. Кольберг видав «Інструкцію для дослідження народних властивостей» («Instrukcja do badania właściwości ludowych»), де  чітко вказав наукові принципи записування фольклорного та етнографічного матеріалу. Тому та величезна кількість матеріалу, яка надходила до вченого, вже була добре впорядкована. Працюючи над «Покуттям», Оскар Кольберг підтримував постійний зв’язок зі збирачами українського фольклору. «Одержуючи від них матеріал, він старанно вивчав його, коментував і часто радився зі своїми дописувачами» . У систематизації зібраного матеріалу О. Кольберг керувався територіальним принципом: місцевість, населення, звичаї, обряди, пісні, танці тощо. Саме ця методика й лягла в основу «Покуття». «Дивовижна енергія цього збирача здається тим більш визначною, що свою роботу він здійснював у найскромніших матеріальних умовах. На свої невеликі доходи він організовував свої поїздки і видання; і лише останнім часом отримував незначну допомогу на свою роботу».

Згадані у цій статті праці польських та низки інших іноземних дослідників, впродовж кількох століть пройшовши етап від фрагментарних згадок до серйозних досліджень, сформували потужну базу для вивчення матеріальної та духовної культури етнографічного регіону Покуття, який попри свою багатовікову історію існування, ховає в собі ще чимало невідомого для сучасних дослідників.

Андріана Ємчук
Перейти в розділ
  • Капці
  • Сарафан
  • Перстень
  • Пістоль
  • Трійця
  • Грифон
  • дуда

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.