Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Мистецтво Покуття

Мистецтво Покуття

Пропонована стаття є комплексним дослідженням вивчення народного, декоративно-прикладного і образотворчого мистецтва Покуття. Звернено увагу на мистецький доробок відомих майстрів і художників історико-етнографічного регіону (району). Автор стверджує, що сьогодні живуть і продовжують мистецькі традиції талановиті митці, які успадкувавши надбання попередніх поколінь, розвивають та примножують їх.

Етнографічна територія Покуття на сьогодні залишається найменш вивченою у порівнянні із сусідніми етнографічними районами, такими, як Гуцульщина, Бойківщина чи Поділля. Вона продовжує чекати на ґрунтовні дослідження та широку популяризацію самобутніх особливостей національної художньої спадщини та її локальної етномистецької традиції. Проте, зібрані цінні етнографічні та краєзнавчі матеріали, багаті мистецькі збірки в музеях Івано-Франківщини, особливо в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, дають підстави стверджувати, що народне декоративно-прикладне мистецтво Покуття в усіх його різноманітних проявах є унікальним етнокультурним явищем, складовою частиною національної мистецької спадщини України.    

Перші стислі відомості про це знаходимо в подорожніх замітках Я. Головацького (1838), нарисах В. Поля (1851), А. Беловського (1857), а також у каталогах та оглядах етнографічних виставок М. Туркавського (1880), І. Франка (1887), В. Дідушицького (1894), М. Бойчука (1912), Д. Лукіяновича (1912), А. Чорного (1912) та ін. Наймонументальнішою до цього часу залишається праця Оскара Кольберґа (1882) «Покуття», в якій автор уперше узагальнив народознавчі відомості про духовну культуру краю та особливості його матеріальної культури: житло, меблі, начиння, знаряддя праці, одяг… Інші польські вчені, такі як К. Мокловський (1909), С. Ґлоґер (1907, 1909), А. Фітер (1929), Т. Северин (1929) виклали окремі розрізнені факти з історії народного будівництва, деревообробництва, гончарства та інших промислів Покуття.    

Унікальні пам’ятки дерев’яного будівництва, ковані увінчуючі хрести, дерев’яні надмогильні хрести увійшли до видань В. Щербаківського (1913), Г. Колцуняка (1918), Д. Щербаківського (1926), В. Свєнціцької (1939) та ін. У повоєнний період інформації з різних питань народного декоративно-прикладного мистецтва знаходимо в етнографічних дослідженнях С. Сидорович, О. Никорак, І. Гургули, Р. Захарчук-Чугай, І. Горинь, К. Матейко, Г. Стельмащук, А. Будзана, Ю. Лащука, М. Станкевича, М. Моздира та інших.    

В результаті археологічних розкопок, здійснених на території Покуття, зафіксовано форми і засоби творчості з найдавніших часів. Це керамічний посуд дунайських племен з ритованим меандровим «нотним» орнаментом та рештки фігурок (неоліт, с. Незвисько, Корнич, Грушів), триколірно мальований спірально-меандровий поливаний посуд, моделі саней і човна трипільської культури (с. Городниця, Незвисько), пам’ятки шнурової культури (Голосків, Мишин). XIII–XI ст. до н.е. зафіксоване знахідками виробів з бронзи та кераміки, характерними для діяльності племен культури Ноа. Ліпний посуд куштанської культури (VI–III ст. до н.е.) віднайдено у Пилипах, а в селах Ганів, Дебеславці, Товмачик, Пилипи, Воскресінці, Шепарівці – гончарні вироби в могильниках карпатських курганів (кін. ІІ- поч. V ст. н.е.). З цього періоду у Печеніжині віднайдено гончарні вироби та цілі гончарно-глинобитні печі. Артефакти II-V ст. н.е. вказують на поступове зникнення характерних особливостей предметів культури фракійського гальштату, а згодом - і племен карпатських курганів. Натомість у цей період чіткіше виступають риси матеріальної культури слов’янської давнини.

Уже з середини І тисячоліття на території середнього Подністров’я значного розвитку досягають художня обробка каменю і металу, дерева і кістки, а також шкіри та волокна. Формуються засоби виразності, традиційні форми і мотиви орнаментування, що в свою чергу дає підстави говорити про генетичну спадкоємність між мистецтвом давньослов’янських племен і жителів території Покуття княжих часів. У період княжої доби людність сучасної України жила в укріплених містах та неукріплених селах довкола них. Князі мусили думати передовсім про їх оборону проти частих нападів азійських кочовиків і зазіхань сусідів. Тому найбільш прикметними нерухомими пам’ятками часів Київської Русі є залишки їхніх укріплень - поселень, численні городища. 

На території Галичини, в тому числі і Покуття, нараховується 140 таких укріплень-поселень. У X–XIV ст., у період зародження міст, ремісничих, торгівельних оборонних та адміністративних центрів, відбувається потужний розвиток деревообробництва, зокрема теслярство та різьбярство. Про це свідчать археологічні знахідки – вироби, інструменти. Художня обробка металу забезпечує масове виробництво зброї, знарядь праці, ювелірних виробів, згодом – церковних предметів. Широкої масовості набуває гончарство, спрямоване на виготовлення посуду, орнаментація якого є доволі скромною. Орнамент ритий, прямолінійний і хвилястий, іноді штампований, як пережиток з доби переселення народів. 

З наданням Коломиї (1405), Городенці (1440), Снятину, Тлумачу та Кутам (1448) Магдебурзького права стрімко розвиваються ремесла. У містах ремісники зосереджуються у цехове виробництво, із чітко прописаними статутами та правилами. Наступні чотири століття у галузі народного мистецтва характеризуються удосконаленням всіх видів народної господарсько-творчої діяльності. У цей період з’являється поділ ремесла на чоловіче та жіноче. До останнього належать ткацтво, вишиття, виготовлення сорочок, поясів та головних уборів. Чоловіки виробляють з деревини знаряддя праці, транспортні та тяглові засоби, довбано-різьблений посуд, плетені вироби з рогози, соломи та лози, якої через велику чисельність річок було предостатньо.  

У цей період формується бондарське виробництво, яке зосереджується у найбільш населених пунктах з одного боку, а з другого – у містечках та містах, що розташовувались неподалік лісів. Такими були місто Коломия та містечка Печеніжин і Ланчин. У монастирях засновують іконописні та різьбярські майстерні, у яких виготовляють ручні та процесійні різьблені хрести, кіоти та іконостаси. Згодом виготовлення сакральних виробів переміщується у середовище народних майстрів. Різьбярськими центрами стають села Княждвір, Слобода, Печеніжин, Молодятин, Мишин, Корнич, Гвіздець. Деревообробництво, що застосовувалось для виготовлення возів, саней, плугів та інших сільськогосподарських знарядь праці, тісно переплітається з ковальством. Окуттями ковалі завершували виробництво цих предметів, а також виготовляли різноманітні мистецькі решітки, клямки до дверей та увінчуючі церковні хрести. Так, у XVII ст. ковалі засновують село, що отримує назву Ковалівка. 

У XV–XVI ст. гончарний посуд виготовляли в Коломиї і у Снятині, а в XVII ст. виробництво кераміки розгортається у Тисмениці, Кулачківцях та Кутах. У 1661 році Королівським актом у Коломиї засновують гончарний цех, де окрім посуду виготовляли люльки, каганці, свічники і кахлі, декоровані фляндруванням та ріжкуванням. Згодом тут працювали відомі покутські гончарі – Микола Юркевич, Петро Піскозуб, Іван Бастяк. Виготовлення виробів зі шкіри, зокрема одягу, взуття, упряжі зосереджувалось в Коломиї, Снятині, Заболотові, Городенці, Тлумачі та Тисмениці. У XVI–XVIII ст. виробництвом кольорового сап’яну уславилось місто Кути. Кутський сап’ян широко використовували кушнірі для декорування кожухів та кептарів, а покутські шевці майстрували з кутської шкіри жіночі чоботи.    

До XVI ст. найчисельнішу групу ремісників становили ткачі. На думку професора Юрія Гошка, полотняним селянським промислом на Прикарпатті займалось кілька десятків тисяч людей. Ткацтво, поряд з іншими видами народних ремесел, сприяло виникненню та отриманню міських статусів, таким містам як Коломия та Снятин, а швидке зростання цих міст, наприкінці середньовіччя, сприяло переселенню у міські центри значної кількості сільських ткачів, сукновалів та інших ремісників. У цей період удосконалюється технологія обробки сировини, знарядь виробництва, техніки ткання. Поширення набуває горизонтальний ткацький верстат, запроваджується механізована самопрялка з колесом. Асортимент виробів – різноманітний. У судових документах, люстраціях ХV-ХVІ століття згадуються полотно, сорочки, постіль, рушники, перемітки, рантухи, білі хустки. Згадується також домашнє полотно та  полотно грубе підгірське. Про руські (українські) тканини зазначено в описах чужинців. Французький посол Гільбер Ланноа, який в 1421 році перебував на західноукраїнських землях, у своїх спогадах називає серед подарунків, які він одержав, руську постіль та руські чаші і руські вишивані рушники, а також руські серпанки або рубки. Сільські ткачі виготовляють тонкі полотна, скатерті та рушники, якими також платять данину, а міські тчуть переважно вовняні тканини – сукно. На початку розвитку міського ткацького ремесла міські ткачі входять до числа привілейованих мешканців, а згодом взагалі отримують права на власну приватну ткацьку справу. У писемних джерелах XVI ст. згадуються вовняні тканини, такі як попруги та гуні, виробництво яких зафіксовано на Снятинщині та Коломийщині, а століттям пізніше – і на Городенківщині. Цими тканими виробами місцеві ткачі сплачували данину. Оскільки тканих виробів цього періоду майже не збереглося, то про їхнє декоративне вирішення можна скласти певне уявлення на основі збережених тогочасних іконописних творів, на яких тканина зображена з поперечно-смугастим та клітковим або картатим орнаментом. 

З кінця XVII ст. Покуття стає краєм із розвинутими мистецькими осередками міського цехового ремесла і сільського домашнього промислу. Пожвавили розвиток ткацтва, прийняті урядом Австрії, до якої у той час належали землі Покуття, законодавчі акти, які надавали міським ткачам привілеї: з 1785 року звільняли від військових повинностей, а сільські ткачі були звільнені від роботи у поміщицьких дворах та від сплати данини. Набуває розвитку візерунчасте чиновате ткання, де проявився мистецький хист та віртуозність покутських ткачів. Графічний поперечно-смугастий орнамент на чорно-білих веретах сіл Надпруття та картатий візерунок городенківських верет належать до найдавнішого узорного архетипу, який зберіг свою символіко-мистецьку образність аж до І половини ХХ ст. 

До однієї з найдавніших традицій орнаментування належить вишиття сорочок, які, на відміну від гуцульських, аж до початку ХХ століття залишались переважно монохромними (їх вишивали темно-червоними, чорними або білими нитками). Червоний колір – символ життя, репродуктивної енергії, тому вишивка червоним застосовувалася для оздоблення сорочок, переміток, хусток молодих людей. Рапорт рисунку на вуставках жіночих сорочок складався із повторюваності антропоморфних зображень та геометричних елементів. Пазухи та манжети рукавів прикрашались здебільшого рослинним візерунком, до якого вводились інші кольори. У 80-х роках ХХ століття  у селі  Вовчківці на Снятинщині жінки вишивали жовтими шовковими нитками сорочки «на смерть». Проте, це період, коли локальні стилістичні особливості майже на всій території Покуття зазнають стирання та видозмінюються внаслідок сторонніх впливів. Спрощується не тільки візерунок, а й техніки вишивання, які з-понад 20 відомих на Покутті використовуються в обмеженій кількості: хрестик, настилювання, гладь, виколювання, вирізання, мережка, штапівка та низь. Славились народні майстри на Покутті унікальними взірцями соломоплетіння та оздоблення парубоцьких капелюхів, виготовленням вибагливих та неповторних весільних вінків та колачів.   

Окремою галуззю діяльності в народному ремісництві на Покутті було кушнірство. Кушнірі працювали у містах і селах, забезпечуючи місцевий люд теплим одягом, який, як і на Гуцульщині, виготовляли переважно з овечої шкіри: кожухи, кожушки та безрукавки. Весь плечевий шкіряний одяг, як і вишивані сорочки, ткані фоти та фартухи, позначені локальними мистецькими особливостями, багатим декором та способами їх оздоблення. Шевці на Покутті зосереджувались ближче до міст та містечок, де завжди була можливість отримати замовлення на роботу. Особлива майстерність шевців проявилась у виготовленні святкового взуття, яке вони оздоблювали тисненням, плетеним швом, вирізанням, аплікацією, вишиванням та набиттям по краях підошов і на закаблуках мідних, з круглими голівками, цвяшків. Орнаментальні мотиви на черевиках та чоботах до першої половини ХХ століття складались з так званих давніх елементів – хрестиків, закруток, зиґзаґів та цяток, а також із новітніх: гілок квітів та листочків. Стримано прикрашувались юхтові сумки, пояси  та калитки.    

У цей період понад сотня гончарів працювали у коломийському гончарному цеху, де продукували мальований на білому тлі коричневими та зеленими фарбами посуд, кахлі з рослинними та сюжетними мотивами, церковні свічники-поставники. Сіро-димлений, теракотовий і мальований посуд виготовляли також у Кутах, Снятині й Тисмениці. За документами 1866 року довідуємось, що кожний четвертий гончар Галичини працював у Коломиї, яка з початку ХVІІ століття стала провідним гончарним осередком покутської землі, що згодом мав безпосередній вплив на керамічне виробництво Польщі, Угорщини та Німеччини. 

У деревообробництві найпоширенішими були теслярське, бондарське і різьбярське ремесла. Зокрема цехове бондарство на Покутті існувало вже у ХVІІІ ст. Про це свідчить наданий привілей бондарському цеху у Снятині у 1789 році. Теслярі-будівничі зводили церкви, каплички, хати, стодоли, млини, олійниці, виготовляли ворота-«брами», придорожні й надмогильні хрести, прикрашені різьбленням і профілюванням. Цікавими були надмогильні хрести у вигляді стовпів з «головами», які зберігались на цвинтарях Покуття до 80-их років XX ст. Хрести із різьбленими мотивами на бокових виступах характерні для сіл Ковалівка, Воскресінці, Вербіж та  Кийданч, основними мотивами на них виступали шести- та восьмипелюсткові розети, а також галузки з листочками. Унікальними поширеними спорудами теслярства на Покутті, були ворота-«брами» із профілюванням полотнищ і стовпів. У Городенківському районі такі брами мали криволінійні обриси, а у Снятинському та Коломийському районах на краях полотнищ брам, як правило, зображувались силуетні символічні обриси у вигляді птахів, оленів та квітів. 

У XVII-XVIII ст. особливого поширення набуває різьблення іконостасів та інших церковних предметів літургійного призначення. І якщо  ще в ХVІ столітті іконостаси та церковні врата були скупо прикрашені плоскими  і різьбленими елементами, то уже з ХVІІ століття примітивне різьблення трансформується у вибагливі рельєфно-ажурні конструкції. Живописні зображення чотирьох євангелістів і сцени Благовіщення в клеймах-медальйонах, які домінували раніше на вратах, тепер обвиті примхливим  плетивом розкішних пагонів, листків і грон. З другої половини ХVІІІ століття ренесансові принципи їх побудови змінюються бароковими. Пишна барокова орнаментика притаманна свічникам – поставникам, які спираються на три ніжки, мають кілька виразних точених перетинів та багатий рельєфний поліхромний декор. Відомий хрест 1789 р., виконаний у коломийському бондарському цеху, який експонувався на Етнографічній виставці Покуття в Коломиї 1880 року. Кінець ХVІІІ – ХІХ ст. зафіксовані у збірках Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського надзвичайно цікавою збіркою ручних різьблених хрестів, патериць, свічників-трійць, поставників та царських врат, виготовленням яких займались покутські різьбярі, що проживали в селах поблизу Коломиї.   

Серед деревообробництва поширеним ремеслом було  виробництво меблів. До популярних видів меблів належали скрині, щедро прикрашені контурно-геометричною різьбою, подекуди мальовані, вони були першим предметом весільного приданого молодої на Покутті. Крім того, наявність тису, сприяла виготовленню популярних серед міщан великих куфрів-скринь з декоративним металевим окуттям. Відомими центрами виготовлення скринь кін. XIX – поч. XX ст. були села Княждвір, Слобода та Печеніжин біля Коломиї, де працювали талановиті майстри М. Рибчук (1876-1946), Д. Дмитерчук (1880-1970), І. Дмитерчук (1843-1916), К. Жолоб (1823-1911), Ф. Жолоб (1864-1928). 
У покутських селах, розміщених вздовж берегів рік, розвивалось лозоплетіння. Відоме прізвище майстра М. Атаманюка з села Мишина на Коломийщині, який створив набір меблів з лози і виставив його на господарсько-промисловій виставці в Коломиї у 1880 році. Лозоплетінням займались також у селах Джурові, Кийданчі, Княждворі та Тижневі, а майстрів цього ремесла називали «кошикарями».    

Значну роль у популяризації та розвитку народного мистецтва Покуття відіграли етнографічні та господарсько-промислові виставки. Мистецькі вироби Покуття експонувались у Львові (1877, 1905), Станіславі (1879), Коломиї (1880, 1912), Тернополі (1887), Косові (1904), Стрию (1909). Виставки дали поштовх до заснування в краї промислово-мистецьких шкіл. Так, у 1894 році в Коломиї за сприяння «Гуцульської Промислової Спілки» відкривається Школа деревного промислу, що проіснувала до 1939 року. Вона сприяла розвитку художньої обробки дерева, впровадженню нових тенденцій у звичну, традиційну, манеру виконання. Про це засвідчує чимала збірка Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського (понад 200 творів) випускників Школи, серед яких прізвища учнів А.Трач, М. Якубишин, О. Ястшембський, П. Грегорійчук. У Коломийській школі деревного промислу навчався згодом всесвітньовідомий скульптор Михайло Черешньовський (1913-1994), який у 1939-1944 роках створив у місті Болехові дитячу школу різьби. Переїхавши до Сполучених Штатів Америки, він став одним з найяскравіших українських скульпторів-монументалістів. Створені ним портрети-бюсти та пам’ятники українським політичним та культурним діячам вражають не тільки монументальністю та бездоганною технікою виконання, а й глибоким  психологізмом, надзвичайною гармонією та ритмом. У коломийській школі деревного промислу здобував освіту талановитий скульптор Нестор Кисілевський(1909-2000), доля якого була, як і в більшості  свідомих українців на рідній землі, трагічною. Його твори були позначені рисами імпресіонізму та експресіонізму, що не вписувалось у програмні канони радянського мистецтва, внаслідок чого Кисілевського переслідували та засудили. Значну частину, створених ним скульптурних композицій, серед яких і пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому було знищено.   

Різьбу та столярство у Коломийській школі деревного промислу викладали визначні майстри Іван Семенюк (1867-1950), згодом його син Микола Семенюк (1902-1996) з Печеніжина, різьблені твори яких посіли чільне місце у багатьох музеях України.    

У 1876 році у Коломиї відкривається гончарна школа, завданням якої було оволодіння народними гончарними традиціями. Про високий мистецький рівень керамічних виробів Коломийської гончарної школи засвідчили міжнародні виставки у м. Пешті (Угорщина, 1885 р.), Відні (Австрія, 1890, 1904 рр.), Кракові (Польща, 1887), де Школа отримала срібну медаль, а у 1900 році у Парижі твори з Коломиї були відзначені золотою медаллю та спеціальним дипломом. Окрім цих найбільших навчальних закладів наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. на Покутті з’являється низка крайових ремісничих шкіл та майстерень, це – Ткацька школа у м. Городенці (1883), Крайові школи кошикарства у селах Нижневі (1889), Джурові (1892), Стригунцях (1897), Крайова навчальна школа колісництва і ковальства у Тлумачі (1902), Гончарна школа у Тисмениці (1903).    

З початком ХІХ ст. Покуття, поряд з іншими землями Західної України, опиняються на перетині пожвавлених торговельних шляхів, що спряло інтеґрації ринку. З Молдавії, Угорщини, Німеччини, Туреччини та низки інших країн сюди привозили прядиво, полотно, сукно, килими, жіночі прикраси та інші ремісничі вироби. З країн Близького Сходу у крамницях Коломиї, Снятина, Городенки, Тисмениці та Заболотова можна було придбати бавовняну та шовкову пряжу, а також бавовняні та оксамитові тканини, сукно і металеві нитки (сухозолоть). Починаючи з ІІ половини ХІХ ст. покутські майстри поряд з традиційною, місцевого домашнього виробництва пряжею з вовни, конопель та льону, використовують вже імпортовані, фабричні, нитки, через що певною мірою змінюється традиційна народна тканина. Широкої популярності набувають майстри, що виготовляють художню інтер’єрну тканину. З’являється тенденція до масового використання привізних фабричних тканин у традиційному одязі покутян. На Коломийщині та Снятинщині переднє полотнище запаски витісняється фартухом, пошитим з фабричної тканини, а жіночі ткані головні убори – хустки та перемітки – цілком до початку ХХ століття замінюються так званими шиліновими, у різнобарвні квіти, привізними хустинами. Натомість звідси посилюється експорт лляної, конопляної та вовняної пряжі. Традиційне покутське народне ткання починає занепадати, зберігається тільки галузь художнього ткацтва, серед якого найбільш вагоме місце зайняло килимарство. На підтримку народного ткацтва у Коломиї наприкінці ХІХ століття засновується об’єднання кустарних промислів, яке сприяло тому, що вже у 1902 році виготовленням тканин та килимових виробів тут займались 652 майстри, а у 1920-1930 рр. у місті нараховують понад десяток приватних ткацьких і килимарських майстерень. Згодом, аж до початку 90-их рр. ХХ ст., у Коломиї та Снятині діяли килимарна фабрика та килимарські цехи, у яких працювали «на дому» сільські жінки-килимарниці. Хоча тканини інтер’єрного призначення складали одну з найчисленніших груп, до виробництва яких, як правило, залучались і члени родин, виготовленням тканин для одягу, його пошиттям та оздобленням, а також створенням аксесуарів до нього (прикраси, вінки і т. ін.) продовжували займатись у ХХ столітті майстри, які успадкували від попередників знання не тільки технологічних процесів та традицію їх орнаментування, а й певну систему символів та оберегів.    

Із села Стриганці, що на Покутті, походять збережені найдавніші українські витинанки, датовані 1887 роком. На них зображені стрічки, розети, хрестики, фігурки. У покутських оселях  ними оздоблювали мисники, рами образів, сволоки, а декоративними квітковими розписами прикрашували стіни та печі.   

Особливою самобутністю та неповторністю позначені покутські писанки, для яких характерними є поєднання технік крапання і воскового розпису, геометричного та рослинного орнаменту на червоному, коричневому та чорному тлі.   

Кінець ХХ ст. пройнятий піднесенням та стрімким відродженням національних традицій, а також масовим поверненням до народного мистецтва. Небувалого розмаху набуває народна вишивка, відроджується традиція святкового народного вбрання, домінуюче місце, в якому відведено сорочці. Покутські майстрині, на основі збережених місцевих вишиваних взірців, розробляють нові орнаментальні композиції. Відомими стають імена  Михайлини Сабадаш (1912-1996) та Євгенії Геник з Коломиї. Обидві – заслужені майстрині народного мистецтва України. Відроджується народне художнє ткацтво, у якому поряд із збереженням давніх реліктових форм технології та принципів декорування, з’являються новітні тенденції у технології, орнаментації, організації самих процесів ткання. Виникають нові центри ткацтва (Корнич, Мишин, Воскресінці, Шевченкове), сучасні види одягових та інтер’єрних тканин. Окрему сторінку у розвитку сучасного українського вбрання на основі народної традиції вписала заслужений художник України, майстер текстилю та модельєр Ганна Вінтоняк з Коломиї. Використавши традицію гуцульського ліжника та володіючи професійним знанням і технологією творення гобелену, створили унікальну колекцію сучасного зимового вбрання коломийські митці, лауреати премії ім. Ярослава Лукавецького Оксана Литвин та Ярослав Сахро. Продовжили та збагатили технічно, орнаментально та колористично традиційну покутську народну тканину (скатертини, рушники, жіночі блузи та чоловічі сорочки) майстри народного ткацтва Дмитро Жураківський (1934-2009) з Шевченкового, Іван Антонюк (1923-1995) з Корнича та Параска Скальчук (1906-1991) з Тростянця. Відновлюють статус центрів ткацтва такі села як П’ядики, Воскресінці, Вербіж, Рунґури, Видинів, Чортівець. Глибокою народною образністю позначені твори сучасних талановитих майстрів ткацтва Марії Стефак, Катерини Романенчук, Світлани та Миколи  Костюків, Івана Павлюка та Петра Туліки. Їхні твори адаптовані до сучасних вимог та віянь моди, проте не позбавлені основних вимог народної традиції. У Попельниках, на Снятинщині, проживає талановита майстриня, член Спілки народних майстрів України Люба Гумен, яка працює у жанрі художньої обробки шкіри. Володіючи техніками і знанням технології роботи з цим матеріалом, створила оригінальні, найрізноманітнішого ужиткового призначення вироби: торбини, пояси, жіночі прикраси, а також сюжетні панно і картини за мотивами творів класиків української літератури. У селі Залуччя живе і творить мистецькі вироби зі шкіри Іван Гринчак, який, працюючи над удосконаленням технік плетіння, тиснення та оздоблення металом і перлами, виготовив цікаві та оригінальні мистецькі твори, такі як скринька для прикрас, обкладинка для «Кобзаря», чоловічі та жіночі торбини, пояси-«череси». Село П’ядики на Коломийщині, стає центром, у якому, завдяки багатолітній творчій праці члена Спілки народних майстрів України Марії Чулак, набуває масовості виробництво народних прикрас із бісеру та відроджується писанкарство. Села Печеніжин та Мишин, що знаходяться на покутсько-гуцульськім пограниччю, продовжують традиції різьбярського мистецтва, започаткованого у Коломийській школі деревного промислу наприкінці ХІХ ст. Сьогодні на Покутті відомі імена таких майстрів різця як Степан Сахро (1923-2005) та Петро Абрамюк із села Рудники  Снятинського району, Євген Ліскевич з Коломиї, Василь Андрушко з Ланчина, Мирослав Ясінський з Ковалівки, Василь та Микола  Миронюки з Мишина, Василь і Микола Ровенчуки, а також Василь Скрипник з Печеніжина, Іван Чемерис з Молодятина  та інші.    

Важливими освітніми та мистецькими центрами наприкінці ХІХ – І  третині ХХ століття були ґімназії. З 1885 року, впродовж 13 літ, у Коломийській українській ґімназії працював професор, художник Валеріан Крицінський, малярству у якого навчався Ярослав Пстрак (1878-1916) з Гвіздця, а згодом, у 1905 році, Василь Петрук (1886-1968) з Мишина. У ґімназії в Коломиї отримували освіту Святослав Гординський, Іван Кейван, Ярослав Лукавецький. На початку ХХ століття приватну ґімназію було відкрито в Городенці. Ці заклади велику увагу приділяли вивченню мистецьких дисциплін, що у свою чергу сприяло підготовці майбутніх художників. Так, на виставці у Коломиї 1880 року, взяли участь такі художники як К. Устиянович, Е. Витвицький, П. Кисілевський В. Пилиховський, І. Копровський, І. Романівський та Никла. Це була перша виставка українських художників, яка на 17 років випередила виставку «Товариства для розвою руської штуки», організованої у Львові в 1898 році. З Коломиєю тісно пов’язане ім’я одного з найвидатніших художників Галичини кінця ХІХ століття, чудового портретиста та «церковного маляра» Теофіла Копистянського (1844-1916), який, як і Корнило Устинович (1839-1903), по закінченню Віденської Академії образотворчих мистецтв працював над розписом інтер’єрів Святомихайлівського собору та церкви Благовіщення у Коломиї. У колекції Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігаються живописні полотна цих художників. Вони позначені рисами класицизму, що було притаманним для Віденської Академії образотворчих мистецтв.

Пов’язаний з Коломиєю та Покуттям визначний художник початку ХХ століття Модест Сосенко (1875-1920), якого вважають піонером модерної поліхромії українських церков Галичини. До кільканадцяти поліхромій Модеста Сосенка належить розпис у Печеніжинській церкві, над яким митець працював півтора року і закінчив його у 1908 році. Це шедевр церковного мистецтва всього Покуття. Сучасником Сосенка був Ярослав Пстрак, який перші мистецькі уроки, окрім Крицінського, отримував і від свого дядька по материній лінії, художника М. Левицького та його близького товариша К. Устияновича. При сприянні української інтеліґенції, у 1895році, Ярослав Пстрак їде до Мюнхена на навчання в Академію мистецтв, яка на той час була однією з найпотужніших мистецьких вищих шкіл Європи. Як непересічний релігійний художник, Я. Пстрак виявив свій талант у творах «Мойсей», «Тайна вечеря», «Христос з ангелами» та інші. Мистецьку та етнографічну вартість мають олійні картини на тему покутського та гуцульського побуту, пейзажу, портрети селян, міщан та дітей, позначені глибоким психологізмом. До повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» Ярослав Пстрак створив шість картин, які тільки у 2008 році увійшли до нового видання цієї повісті. Відомі його полотна, виконані пастеллю, це жіночі портрети, а також жанрові і релігійні твори «Бабуся», «Сніжна заметіль» (Олекса Довбуш), «Дідусь з свічкою» та інші. Низку картин створив художник на різдвяну та великодню тематики. Особливої уваги заслуговують створені ним композиції на тему повісті Івана Франка «Захар Беркут». Окрім того, Я. Пстрак дав почин розвитку карикатурі, насиченій гумором, а також позначеній їдким сарказмом у наскрізь реалістичному зображенні. Пізніше цей метод карикатури буде широко використовуватись в радянський період, але вже ім’я художника-зачинателя ніхто не згадуватиме. Для дитячих видань, таких як журнал «Світ» та читанка А. Крушельницького Ярослав Пстрак виконав низку ілюстрацій аквареллю та сепією, а також виявив свій талант як рисувальник та співзасновник української графіки в Галичині. Найбільша колекція творів Ярослава Пстрака (30 творів) зберігається у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття.    

До галереї українських митців, що життям і творчістю були пов’язані з Покуттям, відносимо також ім’я художника-реаліста Юліяна Крайківського (1892-1975), який, ще навчаючись у Коломийській ґімназії, написав олією твори «Гуцульська ідилія» та «Пастухи при ватрі». Мистецьку освіту здобував у Відні. Вступивши у лави УГА і переживши страхіття «Чотирикутника смерті», художник відобразив трагічні переживання у композиціях «Відворот УГА» та «Пам’яті Поляглих». Після визвольних змагань і по закінченні Віденської Академії образотворчих мистецтв художник написав сім олійних та акварельних картин на теми «Гайдамаків» Т. Шевченка: «Пролог», «Свячення ножів», «Ярема й Оксана», «Гонта ховає синів», «Шибениці». Одним з найпродуктивніших періодів у творчості Крайківського був 1936 рік, коли під враженням Гуцульщини він написав 16 творів на гуцульську тематику. Також у цей час художник створив баталістичне полотно «Похід на Богдана Хмельницького». Після ІІ світової війни Крайківський виїжджає до Австрії, де очолює об’єднання українських митців, а в 1948 р. переїздить до канадського Едмонтону і у цьому ж році, як перший і єдиний український художник, бере участь у всесвітній виставці «Едмонтон ексгібішин», де отримує перше місце за роботу «Аркан». Тут він завершив баталістичну картину «Чортківська офензина». Великою популярністю користувались різдвяні листівки на козацьку та гуцульську тематики, які художник виконав наприкінці свого життя. Реалізм Крайківського пронизаний романтизмом та символізмом, а на всіх його творах стоїть відбиток особистого глибокого переживання, яке він підпорядкував усім законам рисунку і колориту, винесених як догми ще в юності зі стін  Віденської Академії образотворчих мистецтв.    

Першим об’єднанням творчих митців краю було, організоване у грудні 1933 року об’єднання «Оріон». Проте надзвичайно важливе значення у формуванні майбутніх художників та в історії української художньої культури зіграла мистецька школа Олекси Новаківського, заснована у Львові за сприяння митрополита Андрея Шептицького у 1923 році, який був її меценатом та опікуном. Це був перший у Галичині навчальний мистецький заклад, який започаткував еру національного художнього шкільництва на західноукраїнських теренах. Вже з перших років своєї діяльності Мистецька школа О. Новаківського стала важливим чинником в культурному житті  Галичини. Її учнями були вихідці з Покутського краю, які активно включились в культурно-мистецьке життя, ініціюючи сміливі новаторські починання. Так Ярослав Гординський став одним із засновників та ідейних натхненників Асоціації Незалежних Українських Митців (АНУМ), організації, яка займала найбільш авангардові позиції у тогочасному українському мистецтві. Це його стараннями при співпраці з іншими учнями школи – Михайлом Морозом та Степаном Луциком - була організована у Львові у 1931 році виставка АНУМ, що стала важливою віхою в історії вітчизняного мистецтва. Ще навчаючись у школі О. Новаківського, у 1926 році С. Гординський бере участь у виставці студентів студії і зарекомендовує  себе як митець зі щедрим творчим майбутнім, а у 1928 році виїжджає на навчання  спочатку до Берліна, через рік – до Парижа. У Франції навчається  в «Академії Жуліян» та в «Модерній Академії» Ф. Лєже. Після повернення на  батьківщину, у Львові розпочинає свою активну творчу та організаційну діяльність. Йому, як мало кому, вдалося швидко збагнути усі мистецькі стилі які зумів поєднати з елементами українського народного мистецтва і надати своїм творам неповторного індивідуального образного звучання. У цей період своєї ранньої творчості він створив низку портретів, композицій, пейзажів і натюрмортів. З неабияким запалом працював у книжковій та комерційній  графіках. У 1933 році С. Гординський бере участь у виставці графіки в Берліні, після чого відомий німецький критик Вольфґанґ Борн розміщує про художника окрему мистецтвознавчу статтю у журналі «Ґебравхсарафік» з 14 репродукціями його творів і дає високу оцінку його творчості: «Індивідуальному виразу творам Гординського надає притаманна йому особлива манера. Є там щось з кольорової яскравості народного мистецтва гуцулів, щось – із суворості іконописців, і якийсь особливий слов’янський вияв, одночасно могутній, але з ніжністю майже музикальної якості». Талант Святослава Гординського як науковця в літературознавстві заявив про себе в монографіях «Тарас Шевченко – маляр», «Павло Ковжун» та «Крук-Павлось-Мухін». Після від’їзду з батьківщини у 1947 році, активно працює в монументальному малярстві, зокрема поліхромії церков, де створив особливий синтез стилю. До найвидатніших розписів художника належать Академія св. Василія Великого й монастир сестер Місіонерок у Стемфорді, церква святого Володимира в Елізабеті, святого Івана у Джанставні, святого Миколая у Форд-Сіті та Чикаго, а також поліхромії церков у Детройті, Вашингтоні, Пітсбурзі й ін. Вершиною монументального малярства Гординського вважається мозаїка Святилища Патріаршої катедри святої Софії в Римі, а також мозаїка «Хрещення України», яку виконав Гординський у співавторстві з художниками Б. Макаренком та М. Білинським у церкві святого Володимира й Ольги в Чикаго. У сакральній тематиці створив низку ікон та проекти  іконостасів для храмів Канади та США. До останніх днів свого життя дбав про популяризацію українського мистецтва та їх творців на культурних просторах Європи і Америки. Його перу належать мистецтвознавчі праці «Олександер Архипенко», «Віктор Цимбал», «Петро Андрусів» та остання  монографія «Українська ікона ХІІ–ХVІІІ сторіччя». Потужний талант Святослава Гординського, яскравий індивідуалізм та максималізм в роботі, помножені на безмежну відповідальність в мистецтві, залишили на Олімпі світових мистецьких звершень скарб самобутньої української образності.   

Учнями Школи О. Новаківського були вихідці зі Снятинщині: Марія Карп’юк – дружина визначного митця Осипа Сорохтея, Іван Кейван, Ярослав Лукавецький, Микола Книш, Володимир Продан, Петро Сахро; з Коломиї – Маргарет Сельська. Життя і творчість Я. Лукавецького і П. Сахра були тісно пов’язані з Коломиєю, зрештою, як і життя художниці Ольги Плешкан, народженої на Городенківщині – зі Снятином. Сотні високомистецьких рисунків із зображенням епізодів визвольних змагань УСС створив Іван Старчук із села Пилипи на Коломийщині, доктор археології, стипендіат митрополита Андрея Шептицького, автор наукових, ще до цього часу неопублікованих праць: «Мистецькі пам’ятки стародавнього Галича» та «Древньоруські городища на Західних теренах України». Багато з «новаківців» продовжували мистецьку науку у Кракові, Мюнхені, Празі, Парижі… Їхні долі переплелись із лихоліттями війни та повоєнними переслідуваннями, в результаті яких одні опинились у тюрмах і концтаборах, інші – еміґрували з рідної землі, а треті, затамувавши біль і гординю, продовжували жити пліч-о-пліч зі своїм народом у сподіваннях та вірі у торжество справедливості.   

Певних успіхів досягнув в радянський період художник Петро Грегорійчук, який народився у 1914 році в селі Видинів на Снятинщині. Його ранній мистецький хист проявився у різьбі по дереву, тому і перші мистецькі навики отримав у Коломийській школі різьби та Краківській школі декоративно-прикладного мистецтва, де проявив себе здібним скульптором. У 1938-1939 роках навчається живопису у Варшавській Академії мистецтв, що і визначило його майбутню творчу діяльність. У 1939-1941 роках разом з художником Іваном Кейваном працював учителем малювання та креслення у Снятинській середній школі, а в часі німецької окупації – у Львівському політехнічному інституті, де викладав графіку. Вперше взяв участь у виставці Спілки українських образотворчих митців у Львові 1942 року, куди представив портрет під назвою «Пані Стефа», позначений психологізмом і цікавим колоритом. Подальша творчість П. Грегорійчука позначена впливами радянського соцреалізму, це зокрема полотно «Іван Франко читає робітникам політичну економію», «Свято в Карпатах», «Народні музиканти» та інші.    

Сповненою трагізмом була доля Ярослава Лукавецького, життя якого було пов’язане зі Снятином, де народився і закінчив свій життєвий шлях; з Коломиєю, де створив художню школу, яка мала добрі успіхи і проіснувала до ІІ світової війни; Івано-Франківськом (Станіславом), де викладав малюнок у ґімназії та Інституті народної творчості, а також працював художником-декоратором у театрі. І хоч переважна більшість митців, що опинились за межами Батьківщини, вважали Лукавецького прихильником соціалістичних і  навіть комуністичних ідей, насправді радянська ідеологічна машина його не оминула. Кілька років, проведених у концентраційних таборах, назавжди стерли із його свідомості романтизм про обіцяні комуністичні ідеали. Тому і не став він, як багато хто сподівався, митцем соцреалізму. «Самовідданою працею на різних ділянках культури і мистецтв – серед невідрадних умов я засвідчую про моє чесне, свідоме, непохитне відношення до Батьківщини», – на схилі літ скаже сам художник. Його мистецьке обдарування проявилось ще в дитячі чи то ґімназійні роки і закономірно, що в час, коли молоді художники об’єднались у студії Олекси Новаківського, Я. Лукавецький подається на навчання до Львова, а згодом, у 1932 році, вступає до Краківської Академії мистецтв, де проявляються його театральні захоплення. Через чотири роки, у зв’язку із фінансовою скрутою, Лукавецький залишає навчання в Академії і повертається до Коломиї, яка у 30-их роках ХХ століття була найзначнішим культурним українським осередком Галичини після Львова. Спілкування з видатними режисерами й акторами такими як М. Бенцаль, В. Блавацький, Л. Боровик, Л. Кривицька, В. Левицька, Б. Паздрій, знайомство з їх сценічними роботами, стало незамінним досвідом у співпраці з театрами І. Когутяка, М. Айдарова, П. Карабіневича, Театром ім. М. Садовського, Театром ім. І. Тобілевича, театрами «Веселка» та «Заграва», яким керував В. Блавацький. З 1939 року Лукавецький працює головним художником Станіславівського музично-драматичного театру ім. І. Франка. Тут він створює декорації до вистав «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, «Тев’є-молочник» Шолом-Алейхема та ін. У цей час серед української творчої інтеліґенції визріває ідея створення Гуцульського ансамблю, серед активних організаторів якого, окрім керівника танцювальної групи Я. Чуперчука та диригента ансамблю Я. Барнича, був і Ярослав Лукавецький як художник-декоратор. Разом із ансамблем та театром художник багато гастролював. Театральне життя тривало до 1951 року, окрім періоду з 1941-1944рр., коли викладав у Станіславівській ґімназії, до моменту арешту. Мистецький талант допоміг Я. Лукавецькому вижити у важких табірних умовах, де крім малювання політичних плакатів та портретів «вождів» радянської ідеології, створив багатоголосий хор та драматичний гурток. Після п’яти років ув’язнення, повернувшись до рідного Снятина, продовжує працювати над ескізами декорацій майбутніх театральних постановок. Багато з них до цього часу залишилися тільки в проектах. Згодом художника запросили до викладацької роботи в Снятинському училищі культури, пізніше – на посаду архітектора. За його проектами здійснено реконструкцію Снятина та зведено низку адміністративних, шкільних та культурних закладів у районі. Останні двадцять років у творчому житті художника позначені тісною співпрацею з музеями Снятина та Коломиї, де починалось практичне втілення його перших творчих проектів в музейних експозиціях. Найповніше творча спадщина Ярослава Лукавецького зібрана у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Велику частину становлять портрети, зокрема портрет Ірини Коссакової та Олекси Скалозуба (акторів), Богдана Хмельницького, Василя Стефаника та Андрія Чайковського, портрет дружини та матері, а також пейзажні полотна та натюрморти.    

На Покутті народився митець, чия творчість, як і Ярослава Лукавецького, на всю широчінь розкрилась в театральних сценічних декораціях – Мирослав Радиш. Закінчивши ґімназію у рідному місті Коломиї, в 1934-1937 рр. навчався у «Школі малярства й декорації» в Познані, а з 1937 по 1939 рр. – продовжив навчання на відділі декорації й архітектури в університеті у Вільні. Виконані ним декорації у Львівському оперному театрі, засвідчили появу митця, якому досі в театральному житті Галичини не було рівних. М. Радиш оформив низку постановок В. Блавацького: «Кармен», «Травіата», «Фауст», «Мадам Батерфляй» та інші. Проте, найбільшим досягненням Радиша були декорації до «Гамлета» Шекспіра в постановці режисера Й. Гірняка у 1943 році. У 1944-1945 роках працював декоратором театру у Братиславі (Словаччина). Втікаючи від «щасливого майбутнього», яке несла із собою після перемоги у ІІ світовій війні радянська держава, Мирослав Радиш опиняється у таборах для втікачів в Авґсбурзі, згодом – у Ляйпгаймі, де продовжує творчу співпрацю з Володимиром Блавацьким. У надзвичайно важких матеріальних та, зрештою, і психологічних обставинах художник оформив понад 20 п’єс, 12 опер та 5 оперет. Яскравою сторінкою у творчому житті М. Радиша була його робота у станковому малярстві, де він використовував олійну та акварельну техніки. Відомі його ранні живописні полотна: «Львівський Париж», «Вид на святого Юра», «Виленське озеро», «Полукіпки», у яких майстер застосував грубу фактуру, підкреслену колоритом. Станкові роботи: пейзажі, жанрові теми, урбаністичні мотиви і натюрморти, розкривають митця як талановитого колориста. Це, зокрема, такі як «Після бомбардування», «Осінній пейзаж», «Реґенсбурґ» та пізніші – «Гірський краєвид», «Червоний дах», «Бруклінський міст», «Стара пристань», «Буря» тощо. Всі вони позначені імпресіонізмом у кольорі та експресіонізмом у рисунку. У галузі театральної декорації Мирослав Радиш відіграв роль першопрохідця серед українських сценічних художників Галичини, які з України на Американський континент перенесли риси українського театрального мистецтва.   

У селі Карлові, сьогодні Прутівка, на Снятинщині у 1909 році народився  відомий український живописець, графік та педагог Іван Кейван, чиє юне мистецьке життя було тісно пов’язаним зі Снятином та Коломиєю, де навчався в українській ґімназії. У 1927 році вступив до мистецької школи Олекси Новаківського, а через рік – до Краківської Академії мистецтв. З 1932 по 1937 рік навчається у Варшавській мистецькій Академії та паралельно вивчає історію мистецтв у Варшавському університеті. Не дивлячись на те, що талановитий художник отримав блискучу мистецьку освіту та схвальні відгуки критиків щодо його творчості, отримати дозвіл на викладання уроків малювання у середніх та фахових школах зміг тільки після складання спеціальних іспитів у 1939 році. Цікавою сторінкою у ранній творчості молодого Кейвана була його робота над проектами грошей для майбутньої української держави. Це були  10, 50 та 100-карбованцеві банкноти, позначені рисами українського бароко, з помітними впливами творчості геніального Нарбута, перед яким схилявся художник. Проте  доброзичливці повідомили польську жандармерію і у 1933 році у помешканні батьків Кейвана в його рідному  Карлові (Прутівці), під час обшуку проекти грошей були сконфісковані та зникли назавжди. Короткий час праці Івана Кейвана у Львові (1938-1939), позначений роботою над створенням творів, серед яких домінували портрети, написані олією та олівцем. У період першої радянської окупації 1939-1941 років проживав у Снятині, де за наказами НКВД, яке здійснювало нагляд за художником, малював портрети вождів партії. Під час німецької окупації викладав малювання та історію  українського мистецтва в українській ґімназії та будівельному ліцеї в Коломиї. До цього періоду відносяться створені ним портрети Т. Шевченка (зберігається в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського), М. Шашкевича, М. Лисенка, В. Барвінського, С. Людкевича, М. Колесси, Д. Николишина і т.д. Як і багато українських митців, виїхав на еміґрацію, спочатку до Німеччини, де продовжував викладати малювання та читати лекції з історії українського  мистецтва у Вільному Українському Університеті в Мюнхені, де був також членом УСОМу та брав активну участь у виставках та «Днях української культури». У 1949 році переїхав до Канади і оселився в Едмонтоні, де організував і певний час очолював УСОМ. Хоч і не вважав себе живописцем, все ж його пензлю належать написані олійними фарбами портрети Тараса Шевченка, один з яких зберігається в бібліотеці Альбертського університету, а другий – у бібліотеці Ванкуверського університету. Крім портретного жанру працював над розписом  церков, зокрема в Альберті знаходяться три розмальовані Кейваном церкви. Та найбільше талант покутського художника проявився в графіці, про що засвідчують такі високомистецькі твори як  «Юліан Геник-Березовський», «Поет Тодось Осьмачка», «Митрополит Андрей Шептицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Тарас Шевченко» («Свою Україну любіть»), «Автопортрет», «Стара церква» та інші. До його творчого надбання належать також проекти поштових марок, друкарських і видавничих знаків та обкладинок до українських видань, а також низка пропам’ятних і почесних грамот. І все ж особливою ділянкою його творчості, що має винятково важливе значення для української історії, культури та мистецтва, є його портрети. «Це глибокі студії психологічних особливостей портретованих, вдумливі, синтетичні і сумарні» (В. Січинський). Проте, не дивлячись на мистецьку працю та активну виставкову діяльність, Кейван зробив чи не найбільше як історик мистецтва у царині  мистецтвознавчих досліджень. Його перу належать безліч статей на теми українського і світового мистецтва, нотатки, рецензії та монографії: «Тарас Шевченко – образотворчий мистець», «Дмитро Антонович» та «Василь Кричевський – творець українського національного стилю». За мистецтвознавчі праці Кейван був іменований Патріархом Йосипом професором історії мистецтва Українського Католицького Університету у Римі, а НТШ надало митцю ступінь дійсного члена секції історії України.    

У 1903 році у місті Коломиї народилась Маргарет Сельська з дому Райх, рід якої належав до німецьких колоністів. Мистецьку освіту здобувала  в художніх Академіях Кракова, Відня та Парижа. Ранні твори Сельської  позначені рисами крайнього модернізму, що був характерним для тогочасного мистецтва Західної Європи – це кубізм та конструктивізм. Проте роботи наступного періоду її творчості написані в стилі соцреалізму: «Гуцульський натюрморт», «Леся Українка», «Скрипаль Криса», «Дівчина». Кілька творів Маргарет Сельської та її чоловіка Романа Сельського подарував Коломийському музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського відомий в Україні меценат Роман Смик з Чікаґо. Все життя Сельських пройшло у місті Львові, де на Личаківському цвинтарі покоїться їх прах.    

Цікавою постаттю на тлі Коломиї була дочка репресованого українського письменника Мелетія Кічури Ксенія Кічура-Кубранович (1912-1969 рр). Після закінчення ґімназії в Коломиї мріяла вступити до Краківської мистецької академії, проте у 1931 році виїхала до Франції, де навчалась спочатку у Вищій мистецькій школі в Монпеліє, пізніше в Парижі. Складні матеріальні умови змушували її заробляти собі на життя приватними уроками німецької та латинської мов, що і стало причиною повернення її до Коломиї, де згодом закінчила Музичний інститут ім. М.Лисенка. Здобувши музичну освіту, К. Кічура багато часу змушена була віддавати музиці, не полишаючи при цьому малярства. Працювала різною технікою – олією, аквареллю, гуашшю та тушшю в жанрах портрету, натюрморту, символічних композицій, іконографії, монументального мистецтва та реклами. Вся її творчість позначена експериментами та пошуками нових цікавих форм та засобів. Вона свідомо уникала класичних форм, хоча й уміла все передати в дусі імпресіонізму чи навіть реалізму. Вся її творчість позначена впливом французького модернізму. Як портретист, Ксенія вміла вдало схопити зовнішній характер та психологічний стан портретованого і передати його в рисунку та колориті. Її олійні натюрморти та сюжетні композиції, позначені динамікою і  виконані вільно, широкими мазками, що засвідчує про її професійні якості. Під час німецької окупації Ксенія Кічура працювала художником-декоратором у Коломийському театрі, де оформила низку вистав, зокрема «Украдене щастя», «Циганський барон» та інші. Окрім того, розмальовувала церкву у Шепарівцях та реставрувала поліхромію церкви Благовіщення пам’ятку архітектури ХVІ століття. Про це засвідчує різьблений напис на церковних хорах. Для цієї ж церкви,  за сприяння декана о. Русина, намалювала запрестольну ікону Божої Матері. Таку ж ікону написала і для церкви в Солотвині, що на Богородчанщині. Після війни кілька ікон художниця створила для церкви у с. Ланчині. У цей час її художня праця майже цілком припиняється і подальше своє життя вона присвячує музиці. Так, спочатку викладає фортепіано у Косові, а з 1950 аж до смерті (1969 р.) викладає цей предмет у Коломийській музичній школі.   

З Коломиєю пов’язане життя Ольги Онищук (Руденська). Народилась вона у 1913 році в Добротові, проте ще у дитячому віці переїздить з батьками до Коломиї. Перші уроки малярства отримала від учительки Народної школи Чубатої, а згодом уже дорослою дівчиною, стала однією з перших учнів у художній школі Ярослава Лукавецького. Про свої успіхи у цьому закладі прозвітувала персональною виставкою, яка у 1938 році була відкрита у музеї «Гуцульщини» і здобула гарні відгуки. Пізніше продовжила своє навчання на Лемківщині, у мистецькій школі в Лабовій, де навчались також такі корифеї українського мистецтва як В. Кричевський, С. Литвиненко, М. Бутович та Л. Перфецький. У 1948 році Ольга Онищук виїздить з родиною до Канади. У 1957 році художниця взяла участь у першій і, разом з тим, останній своїй виставці, що відбулась в Торонто. Тут були представлені її олійні твори: «Тюльпани», «Снігові кулі», «Портрет Дозі» та «Натюрморт». Її майже хвороблива скромність не дозволила виставляти свої твори на огляд публіки. Окрім того, в родині зберігаються твори, написані художницею ще в Коломиї. Втім образотворче мистецтво – не єдине покликання мисткині. Значну частину свого життя вона Ольга Онищук, як і Ксенія Кічура, віддала музиці. Останні роки Ольга Онищук-Руденська присвятила писанкарству.    

Славу покутському краю далеко за межами вітчизни приніс коломиянин Богдан Божемський, який народився в Коломиї в родині судового урядовця у 1923 році. Тут навчався у ґімназії. Мистецьку освіту здобув у Львівській мистецько-промисловій школі, керівниками якої були відомий скульптор Сергій Литвиненко та Василь Кричевський. У 1944 році разом із викладачами та студентами Божемський виїхав за кордон і продовжив своє навчання в Америці. Тут він став членом ОМУА й американських мистецьких організацій та літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку. Творчості Божемського притаманна відвертість та колористична сміливість, хоч і належить також до чорно-білих барв, як графік. Окрім того працює в техніці деревориту та гравюри. Його твори виставлялись у багатьох містах США, Канади та Німеччини, де посіли чільні місця в музейних та приватних колекціях. На особливу увагу заслуговують малярські твори та дереворити Божемського на гуцульську тематику, зокрема такі як: «Гуцул», «Гуцулка», «Пара гуцулів», «Дівчата під дзвіницею», «Йордан», «Трембітарі» та інші (всього 30 творів на гуцульську тематику), у яких художник у найменших деталях відобразив гуцульський побут та етнографію. Це митець наскрізь оригінальний, який, оминаючи всякі шаблони і трафарети, намагається висловлюватись щиро, по-своєму, не бажаючи когось наслідувати, або ж комусь догоджати. Він трактує свої твори більш площинно, з легкими натяками на тривимірність, зберігаючи при цьому характер об’єкту та надаючи йому силу самобутньої стилізації.    

Всеукраїнське визнання мають художники зі Снятинщини Василь Касіян та Іван Остафійчук. Вони удостоїлися найвищої нагороди – Національної премії України Т. Г. Шевченка. Василь Касіян народився у селі Микулинці (сьогодні передмістя Снятина) 1 січня 1896 року. Початкову освіту та перші уроки малювання отримав у Снятині. У 1920 році вступив до Празької Академії образотворчих мистецтв. Цей період у житті художника відіграв одну із ключових ролей, що мали безпосередній вплив на подальшу його творчу долю, і був надзвичайно плідним. Про це засвідчує ціла галерея створених ним полотен: «Гайдамаки», «Карпатська мати», «Голгофа», «Бездомні на мосту», «Робітнича родина» та інші, у яких художник торкався соціальних тем, що було актуальним в тогочасній Європі під впливом «крокуючого привиду» соціалізму. Окрім того В. Касіян працював у графіці в жанрі портрету. До празького періоду належать графічні твори «Гуцул», «Селянка з Покуття», «Автопортрет», «Іван Франко», «Тарас Шевченко», створенню образу якого митець присвятив все своє життя. Після повернення додому, у 1927 році, займає посаду професора Київського художнього інституту, де пропрацював з перервою в 14 років 35 літ. Ці чотирнадцять років, з 1930 року, Василь  Касіян працював у Харкові, над створенням Українського поліграфічного інституту, а у час війни був евакуйований до Самарканду, звідки у 1944 році повернувся знову до Києва. Його вважають засновником цілої мистецької школи української графіки, що базувалась на засадах реалізму. Доля до художника була досить прихильною, і у 1944 році, коли до закінчення війни залишався цілий рік, йому було присвоєно звання «Народний художник України». Через 20 років, уже будучи відомим вченим, академіком, провідним українським мистецтвознавцем та теоретиком українського та світового мистецтва, Касіян першим серед художників України стає лауреатом Шевченківської премії, а ще через десять років отримує звання Героя Соціалістичної праці із врученням медалі «Золота Зірка». Помер художник у 80-річному віці, залишивши для мистецької спадщини українців понад 10 тисяч творів, виконаних в техніках лінориту, деревориту та офорту. Створені ним ілюстрації до творів класиків української літератури, становлять безцінний скарб національно-культурного надбання. Навзаєм, вдячні земляки, у 1982 році, у рідному місті художника – Снятині, відкрили  художній музей  імені митця.   

У другій половині ХХ століття мистецьких вершин сягнула українська  графіка завдяки ще одному покутському митцю, що народився у 1940 році в селі Тростянець на Снятинщині Іванові Остафійчуку. Його творчість позначена глибиною відчуттів та самобутнім і індивідуальним їх трактуванням. Його твори наповнені соковитою палітрою колористичної гами, що переливається унікальними струменями енергетичних переливів кольорових тонів, підкреслюючи значимість висвітлюваної теми та набуваючи жвавості, ритміки, експресії та виразності образу. Після закінчення у 1965 році Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва (сьогодні Академія мистецтв), Іван Остафійчук бере активну участь у виставках, що організовувались в Україні та за кордоном. Його твори відзначені багатьма нагородами, серед яких і золота медаль графічного мистецтва у місті Брно, яку отримав митець у 1980 році. Вся творчість митця пронизана особливою чуттєвістю, а його життя несе на собі стефанківський карб життєвої правди, що змусила художника на п’ять років (1987-1992) переїхати на проживання спочатку до Югославії, а згодом - до Канади. Маючи за собою закінчене Вижницьке училище прикладного мистецтва та Львівську Академію мистецтв, володіючи неабияким творчим обдаруванням, та, опинившись на меридіанах вільного світу, Остафійчук поринає у вир мистецького життя. В цей час відбуваються його персональні виставки в Едмонтоні, Оттаві, Монреалі, Торонто, Клівленді, Рочестері, Лос-Анжелесі, Чикаґо та Нью-Йорку. В Україну повертається після проголошення її Незалежності уже відомим та визнаним міжнародною мистецькою спільнотою. За цикл творів «Моя Україна», у березні 2007 року Іван Остафійчук удостоєний найвищої нагороди – Національної премії ім. Тараса Шевченка.   

На Покутті сьогодні живуть і продовжують мистецькі традиції  талановиті митці, які, успадкувавши надбання попередніх поколінь, розвивають та примножують їх.

Ярослава Ткачук, генеральний директор Музею

Перейти в розділ
  • Рахва
  • Зірка
  • Килим
  • Поставник
  • Хрест
  • Верета
  • Рушник

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.