Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Суперечливі питання прізвищ Баранюків та Олекси Бахматюка у творах художньої кераміки Косова

Суперечливі питання прізвищ Баранюків та Олекси Бахматюка у творах художньої  кераміки  Косова

Упродовж кількох століть м. Косів та с. Пістинь, що на Івано-Франківщині, завдяки їхньому розташуванню на пограниччі двох етнографічних районів відносять і до Гуцульщини, і до Покуття. Тому в декорі посуду і кахель з цих територій простежується багато спільних ознак.

Ідентифікацію керамічних виробів цих районів дещо заплутують неточні підписи латинкою, зміна прізвищ на польський лад (наприклад, “Бахматюка” на “Бахмінського” чи “Баранюка” на “Барановського”), що було зумовлене тодішнім суспільно-політичним устроєм і бажанням продати вироблене. Багато прізвищ гончарів з вищезгаданих місцевостей уже введено в науковий обіг, однак у життєписах деяких знаних майстрів допущено низку помилок.

Першу згадку про косівських гончарів та їх вироби знаходимо у альбомі “Wzory przemysłu domowego. Wyroby gliniane włościan na Rusi. Naczynia z  Kosowa” (“Зразки домашнього промислу. Глиняні вироби селян на Русі. Посуд з Косова”), написаного інженером-залізничником, громадським діячем Людвігом Вербицьким (1834 – 1912) у 1882 р., на основі вивчення автором гончарства Косова і Пістиня.  Автор відзначав, що вже на той час у Косові було майже 20 гончарів. Цей альбом було видано чотирма мовами  за кошти, виділені меценатом Володимиром  Дідушицьким.  

Цінним у цій праці є те, що Л. Вербицький подав у кольорових таблицях характерні зразки творів косівського майстра художньої кераміки ІІ-ї пол. ХІХ ст. Олекси Бахматюка.  Місцеві люди називали гончаря Олексою, а на польський манер – Александром Бахмінським. У своїй праці Л. Вербицький згадав іншого косівського гончаря - Петра Барановського (Петра Баранюка), який працював у той самий час і “…своїми виробами ніби конкурував з Бахмінським, вживаючи таких самих мотивів фарб і полив” [8. С. 9].  Автор  підкреслив, що гончарні вироби виготовляли тільки для задоволення побутових потреб сільського люду, але не зумів дати правильної оцінки сюжетним орнаментам на кахлях О. Бахматюка,  приписуючи їм східне, вірніше, візантійське походження.

У 1900–х роках вийшла фундаментальна україномовна монографія відомого українського дослідника, етнографа  Володимира Шухевича (1849-1915) “Гуцульщина”,  в якій автор відзначив народний характер домашніх промислів, їх оригінальність, самобутність, реалістичні елементи орнаментальних мотивів, що відображають  місцеву природу і працю селян та свідчать про стійкість традиційних прийомів у виготовленні виробів. 

У розділі про гончарство В. Шухевич  чітко вказав, що ці твори походять з трьох  населених пунктів:  м. Косова, с. Кут і Пістиня, де гончарів (“халупників”) було найбільше [4. С. 299].  Він вперше описав технологічний процес виготовлення і декорування гуцульської кераміки та відповідне знаряддя, що застосовувалося на окремих етапах виготовлення посуду та випалювання [4. С.287–292]. Щодо майстрів гончарного виробництва, то автор у праці згадував тільки Петра Кошака з Пістиня та подав ілюстрацію його виробів. Оскільки Л. Вербицький і В. Шухевич не завжди самі виїжджали до місцевостей, які вивчали, а користувалися допомогою різних людей, які їм надавали інформацію щодо майстрів (часом недостовірну), тому й виникали суттєві помилки відносно прізвищ та імен. Праця  Шухевича містить декілька репродукцій виробів косівського майстра О. Бахматюка, якого він помилково називав Іваном Бахмінським (або Іваном Бахметником) [4. С. 294].

Труднощі в атрибуції глиняних виробів повʼязані ще й з тим, що дослідники минулого століття не ставили собі за мету досконало вивчити той чи інший осередок. Людвіг Вербицький, Валеріан Крицінський, Володимир Дідушицький і Володимир Шухевич часто бували в Косові у 1870–1880-х рр., проте жодних приміток щодо прізвищ гончарів, окрім знаних, не зробили. Вони лише збирали глиняні пам’ятки для музеїв чи власних колекцій, про що згодом звітували в каталогах і путівниках. Одним з прикладів може бути поїздка відомого митця Михайла Бойчука на коломийську виставку домашнього промислу 1912 року. Користуючись цією нагодою, Михайло Грушевський попросив його відібрати твори і до своєї приватної збірки [5. С. 140–148]

Польський дослідник Мечислав Ґроховський у 1902–1903-х роках неодноразово відвідував Косів. Він був одним з перших дослідників, який у своїй статті “O garncarzach na Guculszczyznie” (“Про гончарів на Гуцульщині”), надрукована в 1904 р. на сторінках польського журналу “Tydzień” (“Тиждень”), подав дані метричних книг стосовно О. Бахматюка і Баранюків.  Ці метрики показав йому священник римо-католицької парафії о. Борковський. Що стосується О. Бахматюка, то у ІІІ томі парафіяльних метрик знаходимо, що  він народився 10 грудня 1820 року, а його батько, в цій же метриці, записаний, як Петро Бахматюк (гончар), мама – Анна де Ситніковна (католичка). О. Борковський розповідав, що в подальших метриках доньок О. Бахматюка знаходимо прізвища – Бахмінські [7. С. 326]. Можемо припустити, що батько Олекси Петро був небагатий русин, що одружився з католичкою із поважного роду (бо перед прізвищем матері є префікс “де”), тому її родина хотіла, щоб прізвище Бахматюк звучало, як “Бахмінський” (так відбувалося ополячування русинів-українців).

М. Ґроховський для кращого пізнання косівських гончарів відвідав родину, що залишилася після смерті О. Бахматюка, а саме його доньку Анну (Яніну). Вона єдина на той час ще памʼятала манеру розпису глиняних виробів та поливи, які використовував батько. Від зятя О. Бахматюка, Яна Тарновського (був родом з Варшави), М. Ґроховський отримав такі відомості: родина не уживала прізвищ та імен: Іван Бахметник, Ян Бахмінський, оскільки їх на той час не існувало в Косові взагалі. Натомість від Тарнавського отримали інші цікаві відомості,  а саме, що відомий гончар О. Бахматюк (Александр Бахмінський) був два рази бургомістром Косова. Один раз 6 років, другий – 8.  Батько – Петро Бахматюк – служив у російській армії (навіть це свідчить, що він не поляк, а походив з центральних районів України [2. C. 40]), і був нагороджений 5-ма військовими нагородами, 2 з них були польськими [7. С. 326].

У цей самий час, перебуваючи в Косові, М. Ґроховський познайомився з Йосипом Баранюком (Барановським) і звернув увагу на красу його виробів. Дослідник у своїй статті підкреслив, що подібно, як і Бахматюк, Й. Баранюк був не єдиним гончарем в родині. Й Баранюк розповідав, що його батько Михайло  Баранюк (Барановський) виготовляв гарні гончарні вироби, розписані з великим смаком. Зі слів о. Борковського:  “М. Баранюк  народився 23 листопада 1834 року, був сином Івана, також гончаря і Марії Хшановської – помер в 1902 році.  Йосип Баранюк був сином Михайла і Розалії Перкатюк.  Він народився 2 серпня 1868 року (відповідно до метричних даних)”. У декорі посуду Йосипові допомагали доньки, з яких особливим талантом відзначалася Юлія. За словами М. Гроховського: “…майстер згодом побачив, що все ж “не вийде утримати майстерню такого типу по жіночій лінії, як наприклад це вдалося в родині Бахматюка по його смерті” [7. С. 343]. Й. Баранюк “деякий час був секретарем польської читальні в Косові. Він займався переважно землеробством, а посуд випалював тільки два рази в рік” [7. С. 343].

У 1910-х роках австрійський етнограф  Міхаель Габерляндт  подав коротку інформацію про гончарство Косова та Пістиня  у своїй праці “Österreichische Volkskunst aus den sammlungen des museums für osterrei chische volkskunde in Wien” (“Австрійський  народний фольклор та народна творчість з колекцій музеїв Відня”), де відзначив стосовно Петра Баранюка (Барановського), що такий косівський гончар невідомий. Характер малюнку виробів та полив цього майстра навіть не можна віднести до виробів Михайла Баранюка тому, що вони є дуже поверхневими. Імовірніше, такі твори відносилися до гончарних виробів Івана Баранюка, батька Михайла і діда Йосипа [6]. 

У 1929 р.  вийшла  монографія  польського  етнографа  Тадеуша Северина Pokucka majolika ludowa” (“Покутська народна майоліка”), де подано записи з церковних книг про батьків Олександра Бахматюка та його родину, з якими його ознайомив священик римо-католицької парафії о. Маєвський [10. С. 6]. Інформація, отримана від о. Маєвського, співпадає з даними, отриманими від о. Борковського, хоча різниця в часі понад 20 років. Важливо, що використані матеріали з метричних книг косівського костелу отцями Борковським і Маєвським пропали, у зв’язку з політичними подіями в Галичині. Т. Северин  полемізував з В. Шухевичем стосовно того, що Олександра Бахматюка він називав Іваном, а Людвіг Вербицький - Бахметником [10. С. 6]. Згодом розглядав різні видозміни прізвища „Бахматюк” з тогочасних соціальних позицій.

Дивним є той факт, що у “Krótki przewodnik po Huculszczyznie” (“ Короткий путівник по Гуцульщині”), виданий у Варшаві в 1933 році, Олексу Бахматюка називають Андрієм [9. С. 38].

Що ж стосується родини Баранюків, то Т. Северин подав дещо інші біографічні відомості про смерть гончаря М. Баранюка. М. Ґроховський вказав метричні дані смерті 1902 рік, отримані від о. Борковського. Окрім того, Ґроховський розмовляв з Й. Баранюком у Косові ще при його житті. Т. Северин  вказав рік смерті майстра – 1908.  Ці дані, очевидно, були отримані від косівських мешканців, які не все пам’ятали про майстра. Року ж народження майстра дослідник не подав.

Про сина Михайла, Йосипа Баранюка, Т. Северин писав, що він народився 1868 року і гончарного ремесла навчився від батька. Свої роботи відсилав на збут до Кракова і Варшави. Мав великий асортимент творів: вишуканої форми дзбанки, тарелі різної форми, декоровані зірницями, квітами, рибками, хрестами, орлами, кониками, пташками чи вазонковими композиціями, що виростали з ренесансної форми ваз. Але на гончарство у майстра залишалося мало часу, оскільки сільське господарство та робота на полі займали багато часу. Від 1927 року він залишив гончарське ремесло і навіть знищив піч [10. С.10].

Варто згадати дослідження й Ірини Гургули “Народне мистецтво західних областей України”, яка помилково назвала аж чотири імені з родини Баранюків (Михайло, Іван, Йосип, Петро) [1. С. 59].

Заслуговують  уваги  розвідки,  статті  і  монографії   про  глиняні вироби Гуцульщини та Покуття Юрія Лащука. Автор у своїх публікаціях загально окреслив питання гончарства в цих осередках, назвав  прізвища гончарів, але вказав дещо суперечливі судження стосовно прізвища косівського майстра Петра Баранюка [2. С. 30]. У своїй праці “Косівська кераміка” автор згадав про метрики (Косівське райбюро РАКСУ) та архівні матеріали (Львівська філія Центр. Істор. Архіву МВС УРСР), але якби він достеменно вивчав ці матеріали, то не називав би батька Олекси Бахматюка Бахматником, а самого Олексу Бахметюком. Проте, якщо логічно подумати, що батько – Бахматник, то яким чином син став Бахметником?  

Попередні  напрацювання  досліджень  кераміки  Ю. Лащук синтезував умонографії “Покутська кераміка”, де ще раз більш детально, проаналізував творчість гончарів Коломиї, Пістиня,  Москалівки і Косова. І саме в цій праці, розглядаючи косівську кераміку, прізвище О. Бахматюка вже названо  правильно. А про гончарну родину Баранюків, Лащук писав, що саме Івана Баранюка в попередніх публікаціях він і багато інших авторів помилково називали “Петром” [3. С. 100].

Узагальнюючи написане, погоджуємося з метричними даними косівської римо-католицької парафії 1900-х та 1920-х років та сучасними науковцями, що гончаря Петра Баранюка в Косові в той період не існувало. У той час активно працювала родина Баранюків: батько – Іван Баранюк, якого помилково називали Петром, син – Михайло і син Михайла – Йосип. Отже, Петра Баранюка, який робив мальовану кераміку в Косові у кінці ХІХ ст. – не існувало.                              

У даній статті зібрані всі можливі архівні матеріали  про вище згаданих майстрів. Тому, послуговуючись цими матеріалами, можна ідентифікувати твори Баранюків та Олекси Бахматюка, які зберігаються в приватних колекціях та багатьох музеях України.                                

      Література та джерела 

1.     Гургула І. Народне мистецтво західних областей України / Ірина Гургула. – Київ. – 1966. – 96 с.

2.     Лащук Ю. Косівська кераміка / Юрій Лащук. – Київ. – 1966. – 97 с.

3.     Лащук Ю. Покутська кераміка / Юрій Лащук. – Опішня. – 1998. – 142 с.

4.     Шухевич В. Гуцульщина / Володимир Шухевич. – Верховина. – 1997 (репр. вид. 1901 р.). – Ч.І – ІІ. – 351 с.

           5. Юрчишин О. Михайло Бойчук та Михайло Грушевський. /Оксана рчишин. – Журнал “Сучасність” № 4–8. 1994. 150 с.

           6. Haberlandt M. Österreichische Volkskunst aus den sammlungen des museums für osterrei chische volkskunde in Wien.– Wien, 1910.

           7. Grochowski M. O garncarzach na Huculszczyznie // Tydzień.– 1904.– № 41–43, 45.

           8. Wierzbicki L. Wzory przemysłu domowego. Wyroby gliniane włościan na Rusi. Naczynia z Kosowa. – Lwów, 1882.

           9.  Krótki przewodnik po Huculszczyznie. Warszawa 1933. Główna ksęgarnia wojskowa.

          10. Seweryn T. Pokucka majolika ludowa. – Kraków. 1929.  

Романна БАРАН, завідувач відділу кераміки.

Наталія Олійник, науковий співробітник відідлу кераміки.

  


Перейти в розділ
Світлини
  • Миска. Авт. Й.Баранюк. Колекція Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини
  • Миска. Авт. Й. Баранюк. Колекція Національного музею
  • Миска. Авт. М.Баранюк. Колекція Національного музею
  • Миска. Авт. О.Бахматюк. Колекція Національного музею
  • Вазочка
  • Шелести
  • Вориння
  • Чоботи
  • Сумка
  • Сволок
  • Чоловік і жінка

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.