Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Коломия - центр гончарства

Учні та викладачі Коломийської гончарної школиКоломия - центр гончарства

У пропонованій статті висвітлюється розвиток гончарства у головному центрі Покуття – Коломиї. Звертається увага на особливості ведення ремесла у ХVІ – ХІХ ст. Детально охарактеризовано діяльність Коломийської гончарної школи у кінці ХІХ – першій третині ХХ ст.

Ужиткове призначення кераміки, характер матеріалу зумовили широкий розвиток гончарного ремесла в давнину. Цілі покоління безіменних майстрів робили з глини посуд; вони поступово вдосконалювали техніку, створювали нові форми, ускладнювали декор. Тому з часом ми почали говорити і про мистецький рівень кераміки, яка є помітним надбанням національної культури. Розвиток основних осередків гончарства Гуцульщини відбувся в трьох підгірських центрах: Косові, Пістині та селищі Кути Косівського району, а на Покутті – у місті Коломиї та Коломийському районі. Тут простежується генетичний зв’язок багатовікових традицій розвитку цього давнього ремесла.   

У Коломиї, яка стояла на важливих торговельних шляхах, здавна розвивалися різноманітні промисли та ремісничі професії, зокрема бондарство, гончарство. На Коломийщині, поблизу с. Голоскова, археологи виявили пізньопалеолітичну стоянку культури лінійно-стрічкової кераміки (друга половина V тис. до н.е. – кінець V тис. до н.е.). З доби енеоліту відомі поселення трипільської культури (кін. V тис. до н.е. – третя чверть ІІІ тис. до н.е.) у селах Корничі, Дебеславцях, Грушеві, селищі Печеніжині. Попри хліборобські традиції й високі архітектурні досягнення трипільці славилися як чудові гончарі, що виготовляли якісний посуд, розписували його червоною та чорною фарбами. На горі Корнів біля с. Грушева археологи знайшли жіночі глиняні статуетки, фігурки домашніх тварин, уламки глиняного ліпленого посуду, які зберігаються в колекції Коломийського національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (далі – КНМНМГП). Традиції гончарства, закладені нашими предками, ніколи не переривалися. Цьому сприяли поклади глини, які надавалися до виготовлення гончарних виробів. 

Коломийські гончарі з високоякісної глини, що залягає в околицях міста, виготовляли домашній посуд, який у період середньовіччя і нового часу збували на торгах, ярмарках, розвозили по території Покуття і Поділля. Гончарі, виконуючи феодальну повинність, віддавали частину горщиків до Коломийського замку, ставили печі, виготовляли кахлі й оздоблювали ними печі в будинках міської знаті.   

У письмових джерелах згадано коломийські ремісничі професії. Так, дослідник Леопольд Вайґель наводить дані люстрації, проведеної в Коломиї 1572 p., яка засвідчила, що на той час у місті працювало 10 гончарів. У 1595 р. у Коломиї працювало 12 гончарів, а у 1627 р. – 7 гончарів, які платили місту щоквартальний податок – 15 грошів.
Для регламентації своєї діяльності ремісники того часу організовувались у цехи. Згідно з королівським актом, наданим королем Яном Казимиром, у Коломиї 1661 р. затверджено цех гончарів, до якого належали Микола Юркевич, Петро Піскозуб, Іван Бастяк та інші. У ХVІІ ст., вступаючи до коломийського гончарного цеху, гончарі були зобов’язані зробити один жбан на три п’яді з однієї глини впродовж двох тижнів. Якщо гончар не міг такого зробити, то повинен був навчатися у майстра протягом року і сплатити чотири злотих. Гончарі не мали права виконувати свою роботу поза цехом – у місті, на передмісті, на фільварку тощо. Привілей коломийського гончарного цеху затвердили 20 червня 1666 р. У ХVІІІ ст. міські гончарі вже застосовували підполивний розпис. Вироби коломийських умільців можна було купити на буковинських та молдавських ярмарках. 

Юрій Лебіщак, учень Коломийської гончарної школи, у своїх спогадах, написаних 1907 p., так характеризував стан гончарства: «Гончарство було у нас все побічним заняттєм при господарстві, що становить головну економічну підставу селянства, а гончарством займаються у нас лиш так, наприхапцї. Коли підупадає господарство, то се потягає за собою занепад гончарства, яке з тої причини не могло у нас так розвинутися, як у других народів. Від часу, коли почато фабрично в великих масах продукувати та ввозити в Галичину і російську Україну фаянс, камінку та порцеляну з Чехії, Угорщини і Німеччини, а знова з другої сторони зачато уживати бляшаного і залізного начиня, поливаного емаллю, від того часу зменшився і попит на наші гончарські вироби [...]. Доки торгівля не перейшла в жидівські руки, розвозили гончарі самі начинє по ярмарках, по місточках та селах, то продаючи його за гроші, то знов вимінюючи за збіжжя та інші господарські плоди, і виходили на тім добре. Щоби могти добре проміняти миску або горнець, старалися гончарі о чистішу та кращу роботу, прикрашували свій товар та давали йому гарну поливу».  

Наприкінці XIX ст. щораз більше на ринках можна було бачити дешеві фабричні вироби з кам'яної маси, фаянсу, а також металевий посуд. Через несприятливі прикордонні умови звужувався збут місцевих товарів у Румунію та на Буковину. Тому поступово почався занепад гуцульського та особливо коломийського гончарства. Якщо в 1875 р. у Коломиї налічувалось 200 гончарів, то в 1897 р. – 47, а в 1901 – 30 (перебували в залежності від лихварів). Певною мірою ситуацію врятувало відкриття в Коломиї професійної гончарної школи.

Друга половина XIX ст. у Галичині характеризувалася поширенням руху української національної свідомості серед простого населення та інтелігенції. Цей рух був підтриманий визначним українським меценатом, митрополитом Андреєм Шептицьким, польським меценатом графом Володимиром Дідушицьким та українськими прогресивними діячами: Й. Верещинським, І.Трушем, І. Левинським, Л. Вербицьким та іншими. Завдяки зусиллям цих людей у 1880-х pp. було створено «Крайову комісію зі справ домашнього і рукодільного промислу», що мала за мету, передусім, піднесення фахової освіти через вдосконалення та розширення художньо-промислового шкільництва краю. До того часу суто ремісничих шкіл у Галичині не існувало. Завдяки цій комісії на той час постало 15 художньо-промислових шкіл, дві з яких перебували на державному утриманні. А 1894 р. завдяки активному сприянню художньо-промисловому руху, у Галичині налічувалось 310 шкіл. Дві професійно-ремісничі школи було створено і в Коломиї: Гончарна школа (1876–1914) та Школа деревного промислу (1896–1940). 

Коломийська гончарна школа мала давню і непросту історію існування. У 1875 р. у Коломиї працювала комісія Міністерства торгівлі Австро-Угорщини, яка вивчала можливості для створення у місті гончарної школи. Очолювали її директор керамічного навчального закладу м. Знойца (Чехія), професор рисунку А. Сторц та кахляр з фабрики у м. Вінеберґ Г. Бехер. У 1876 р. при Львівській політехнічній школі під керівництвом Ю. Захарієвича було створено «Крайову станцію керамічних дослідів», яка займалася пробами ґрунтів Покуття і Гуцульщини. Було вирішено, що найкращі гончарні ґрунти у Коломиї. Це й стало однією з основних причин заснування Коломийської гончарної школи. Міністерство торгівлі дало згоду 15 серпня 1875 р. на її відкриття. Містилась вона спочатку у будинку коломийського бургомістра Самсона Віселберга, але незабаром визнали, що це приміщення непридатне. 17 січня 1877 р. у присутності маршалка графа Володимира ДІдушицького відбулася посвята нового будинку школи на Максимівці (тепер – вул. М. Верещинського, 59). Завдання школи полягало у продовженні плекання місцевих народних традицій гончарства, особливо це стосувалося зразків давньої коломийської кераміки і творчої спадщини відомого косівського майстра, класика гуцульської народної кераміки XIX ст., одного з найвидатніших майстрів українського гончарства Олекси Бахматюка (1820–1822). Коломийська гончарна школа була одним із найстаріших гончарних закладів Галичини. Проіснувала вона майже 38 років, за цей час нею керували чотири керівники. 

Першим керівником і вчителем школи (1875–1881) міністерство торгівлі призначило чеського кераміста з Вінеберґа Грегора Бехера. Він не мав спеціальної художньої освіти, був практиком, працював певний час формувальником кахель на заводі порцеляни у Відні, яка з часом була ліквідована. Г. Бехер добре розумів, що міське керівництво не орієнтувалося у професійних завданнях школи, тому відчувши свою безкарність, перетворив державний заклад у власну майстерню, яка орієнтувалася на виконання замовлень. Він зневажав традиції гуцульського гончарства: використовував західноєвропейські гончарні форми та орнаменти, виконані під циркуль та лінійку. Тому учні гончарної школи виробляли «вдосконалені» миски, дзбанки, тарелі. Впроваджувалася нова продукція, навіяна смаками міста: небаченої форми ліхтарі-свічники, пляшки тощо. У колористику, крім традиційної трикольорової гами (зеленої, жовтої, коричневої на білому тлі), вводилася нова домінуюча фарба - ультрамаринова. Протягом шестирічного керівництва школою Г. Бехером у ній не вчили ні малюнку, ні моделювання, ні теоретичних дисциплін…   

Знаковою подією в історії Коломиї стала зорганізована етнографічна виставка 1880 p., яку відвідав цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф І. Особливе враження на цісаря справили твори двох косівських народних майстрів: кераміста О. Бахматюка та різьбяра Ю. Шкрібляка. На виставці коломийське гончарство представляв своїми кахлями із сюжетними мотивами лише К. Словіцький. Він був захоплений творчістю О. Бахматюка і тому відмовлявся використовувати елементи декору з німецьких журналів «Орнаментика» (ці кахлі із сюжетними мотивами зберігаються в колекції КНМНМГП). Організатори виставки гостро прореагували на участь у ній тільки К. Словіцького: «Но чому інші гончарі не виставили свої роботи? Чому школа гончарства коломийська не показала, до чого вже допровадила? Ми мали право від неї того вимагати, а єсли того не здолала, то согрішила мною перед лицем того народа, для котрого существуєм». Критика прогресивної української громадськості позитивно вплинула на діяльність коломийської гончарної школи: Бехера було усунуто від керівництва навчальним закладом та з Коломиї.   

Наступним її директором (1881–1883) міністерство призначило архітектора Теофіла Сікорського, який навчальний процес у школі провадив на освоєнні «секретів творчості» О. Бахматюка. Це відразу дало позитивні наслідки. У 1883 p. Т. Сікорський призначив К. Словіцького провідним майстром шкільного гончарства. Від учнів вимагав використовувати лише місцеву глину, а в орнаментальних мотивах спиратися на давні традиційні елементи. Добивався від учнів знань основ декоративного мистецтва різних часів і народів. Коли директор покинув навчальний заклад, виїхавши в Угорщину, Міністерство торгівлі Австро-Угорської імперії 10 травня 1883 р. закрило державну гончарну школу, а через декілька місяців звільнило і Словіцького. 11 учнів і весь інвентар залишили напризволяще. Школу тоді вважали такою, яку ніхто вже не зможе повернути до життя. І справді, гончарний заклад у Коломиї міг зникнути назавжди, якщо б не появилася особистість, яка відродила його і підняла на належний рівень.   

Художник-живописець і кераміст Валеріан Крицінський приїхав до Коломиї у 1880 р. у 28-річному віці з метою розпочати тут свою педагогічну діяльність. Будучи на етнографічній виставці, мистець був захоплений керамікою. Валеріан Крицінський отримав посаду вчителя в реальній школі, з 1884 р. став професором рисунку реальної гімназії, а також приступив до роботи в Коломийській гончарній школі. В. Крицінський, маючи прекрасну професійну освіту й досвід, захоплений багатством матеріалів етнографічної виставки, зрозумів головну причину занепаду місцевого гончарства та керамічного шкільництва. На громадських засадах почав плідно працювати над реорганізацією Коломийської гончарної школи. Щоб поставити шкільну науку на високий фаховий рівень, В. Крицінський почав вивчати місцеву сировину, техніку виробництва у гончарних майстернях Коломиї, Косова, Пістиня. Він класифікував форми та орнаментику, знайомився з майстрами.    

На пасічницько-городничій виставці та Виставці домашнього промислу в м. Тернополі (1884) експонувалися гончарні вироби учнів та викладачів Коломийської гончарної школи Валеріана Крицінського і Титуса Славінського. Тривале спілкування Крицінського з народними майстрами згодом виявилося у виконаних ним їхніх керамічних портретах. У 1889 р. художник виконав дві декоративні тарілки із рельєфним зображенням О. Бахматюка та К. Словіцького з власною монограмою. У колекції КНМНМГП зберігається рельєфний портрет викладача філософії Зенона Кириловича, ймовірно, роботи В. Крицінського. Високо оцінили його діяльність громадські діячі, професори: Людвіг Вербицький (етнограф), Агато Ґіллер (історик, письменник, журналіст), Ян Ґнєвош (підприємець, письменник, публіцист, видавець, колекціонер польського живопису) і доктор Тадеуш Рутовський (економіст, редактор журналу «Мистецтво», публіцист, ініціатор заснування Львівської картинної галереї). Керівництво міста і гончарі, заохочені В. Крицінським, звертаються до крайового Відділу з проханням про підтримку школи. 1 травня 1886 р. школа перейшла у відання Крайового галицького уряду, а 8 травня того ж року призначили його директором. В. Крицінський прагнув сповна реалізувати гасло школи – «Оволодіння спадщиною Бахматюка та освоєння кращих форм народних виробів»: вишукував кандидатів на викладачів, заохочував їх до переїзду з-за кордону, обіцяючи подальше отримання освіти. Колишньому учневі Коломийської гончарної школи Тадеупіу Славінському, який доповнив свою освіту на різних фабриках і школах за кордоном (В. Жолнай, Угорщина), запропонував стати вчителем точіння і формування. К. Словіцького заохотив стати інструктором поливу та випалу керамічних виробів. В. Крицінський навів порядок з інвентарем, збільшив його кількість. Домагався підтримки повітової ради стосовно отримання дотацій з міста. Організував спілку гончарів з метою придбання ґрунту для видобування глини, підтримував торгівлю гончарним сировинним матеріалом. Шукав збут для шкільних виробів, а з доходів створив стипендію для бідних, але старанних і талановитих учнів. Валеріан Крицінський сам навчав учнів малюнку від руки та з різними інструментами, вчив розписувати посуд різними керамічними стилями. Учні гончарної школи копіювали орнаменти народних гончарних виробів, а також перські, італійські, родоські, які, на думку В. Крицінського, були найближчими до «бахмінщини». Керівник школи не вважав копіювання кераміки інших народів самоціллю. «Таємницю оригінальності» таких виробів В. Крицінський вбачав у пристосуванні нетрадиційних технік та способів декорування для потреб школи. Копіювання, передусім, давало змогу для порівняльного аналізу та подолання власних недоліків. Так, японська кераміка та копії в японському стилі ставилися у приклад, на противагу «сухості циркулярних ліній», що були однієї із суттєвих негативних стильових рис коломийської кераміки.

У хімічних лабораторіях Коломийської гончарної школи велися дослідження щодо покращення технічних аспектів виготовлення керамічних зразків. Викладачі школи прагнули надати технічним пошукам універсального характеру. З 1883 до 1890 р. вони проводили досліди із глинами зі Львова, Потелича, Олейнова, Товстого, Бердичева та інших місць, змішуючи їх з коломийською глиною. Зрозуміло, такі заходи підвищили технічну та мистецьку якість творів гончарної школи. Кожну найдрібнішу нагоду він використовував для того, щоб не тільки поставити школу на належний рівень, але й заробити для неї відповідну славу та розголос. Його діяльність на ниві гончарного промислу та твори Коломийської гончарної школи відзначали на всіх великих виставках Галичини, а також на міжнародних: у містах Пешт (1885), Краків (1887), Відень (1890).   

На краєвій рільничо-промисловій виставці у Кракові (1887) вироби Коломийської школи схвально оцінила критика, їх удостоїли срібної медалі. Власник Віденського складу порцеляни і кераміки зробив коломийській школі замовлення на всі види продукції. Школа також отримала пропозицію організувати власними силами керамічні фабрики у Королівстві Польському, в Румунії і на Буковині. Того ж року за проектом львівського архітектора Ю. Захарієвича, в Коломийській гончарній школі під керівництвом викладача Титуса Славінського художник-живописець С. Дачинський виконав з червоної глини «коновочку з тацею» у техніці ритування, які призначалися в подарунок насліднику австрійського престолу ерцгерцогу Рудольфу. Зал «коломийського палацу» (колишня каса ощадності, з 1990 р. – Коломийський міський будинок культури, «Народний дім»), в якому зустрічали вінценосну особу, також був декорований стінописами В. Крицінського та виробами гончарної школи.   

Для подальшого поліпшення методичного та наукового рівня школи був створений спеціальний комітет, до якого увійшов відомий збирач і дослідник україністики Людвиг Вербицький. Але В. Крицінський залишив гончарну школу, мотивуючи своє рішення тим, що зросли обов’язки директора закладу. Мистець уже не міг одночасно поєднувати навантаження керівника гончарної школи, викладача малюнку в Коломийській гімназії і роботу над створенням проектів для оформлення церкви святого Михайла та колишньої комунальної ощадної каси (1894–1895).
Систематичне навчання учнів і виробничий процес розпочалися з 1890 p., коли до керівництва школою стала нова генерація наставників на чолі з технологом-керамістом Олександром Клімашевським. Учителем рисунку став відомий мистець С. Дачинський, кахлярства, поливання і випалювання – С. Скрипничук, точіння і випалювання – А. Коструб’як.   

У процесі навчання учні створили велику кількість керамічних виробів, а тому нове керівництво продовжувало пошуки з виявлення покладів глини, необхідних для виробництва та численних проб із різними домішками. Від виробів таких традиційних форм, як горщики, ринки, дзбанки, миски, тарелі тощо, шкільне виробництво перейшло до складних у художньому і технічному плані творів, багато орнаментованих, у яких використовували гуцульські мотиви.
На виставках 1892 і 1894 pp. у Львові були представлені різноманітні вироби школи. Серед них – велика таця, декорована багато орнаментованим рисунком з використанням типових етнографічних елементів. У такому ж стилі були виконані вази, тарелі, підноси. Успіх виставок у Львові (1894, 1899 pp.) та Парижі (1900 p., золота медаль, диплом) спричинився до того, що народний стиль починає поширюватись по всій Галичині.   

Варто відзначити факт демонстрації на паризькій виставці 1900 р. серії фотографій трипільської кераміки з розкопок археолога В. Хвойки із села Трипілля на Київщині. Ефект від ознайомлення світової громадськості із сенсаційними знахідками Трипілля підсилювався і характером декоративного оздоблення окремих творів. У цей час керамісти фабрики І. Левинського і Коломийська гончарна школа почали застосовувати для декорування своїх виробів інтерпретовані мотиви трипільської орнаментики, що була сприйнята як додаткове повноцінне джерело творчості. У колекції КНМНМГТІ зберігається велика декоративна ваза, оздоблена саме інтерпретованими трипільськими орнаментами. Цей період школи характеризувався значним розширенням програм декоративного рисунку, малювання з натури, композиції, кахлярства та спорудження печей. Відтоді й з'явилися в коломийських оселях гарні, різноманітні за формою, білі, зелено-коричневі та мальовані печі. На виробах учнів школи того періоду можна побачити всі можливі мотиви і побутові сцени, що їх використовували відомі народні майстри.   

Наприкінці XIX ст. у Галичині, як і по всій Європі, серед основних видів архітектурного декору особливе місце займали декоративні плитки, панно, кахлі та інші оздоби. Коломийська гончарна школа вважалась у той час своєрідним дослідницьким центром новаторських задумів і займала одне з провідних місць серед фахових шкіл Галичини та Польщі. 

Працювали у Коломиї і львівські художники з фабрики І. Левинського. Іван Левинський (1851–1919) – видатний український архітектор, будівничий, промисловець, професор Львівської політехніки, член багатьох українських установ передвоєнної доби, засновник низки львівських керамічних фабрик. Найбільшим здобутком дизайнерів і художників фабрик І. Левинського (серед яких був випускник Коломийської гончарної школи Осип Білоскурський) та учнів Коломийської гончарної школи було створення низки зразків керамічної облицювальної плитки за народними традиціями, яка широко впроваджувалася у будівництво по всій Галичині та за кордоном.   

На початку ХХ ст. у м. Знойм (Німеччина) відкрили спеціальну фабрику, яка виготовляла продукцію під коломийську. Фабрика В. Жолная в Угорщині часто використовувала гуцульсько-покутські форми і мотиви. Великою мірою цьому сприяв колишній директор Коломийської гончарної школи Т. Сікорський, який очолював художнє керівництво цього підприємства в П’ятикостьолах. Але в цей час почалися постійні утиски Коломийської гончарної школи. В. Крицінський писав: «Над школою щось тяжіє, якась чорна рука керує її льосами». Стає очевидним, що віденські та польські урядові кола не були зацікавлені у розвитку промислового шкільництва Галичини. Кризові явища в гончарній школі, які простежувались у 1900-1911 pp., навели декого на думку про її закриття. Однак для школи це закінчилося лише черговою модернізацією. Відомо, що 1912 р. відділ Крайового Галицького Сейму розпочав діяльність з реорганізації гончарної школи в Коломиї «... у напрямку підвищення ефективності всіх факторів до цього дотичних». На жаль, ця діяльність була припинена воєнними діями Першої світової війни; усе навчальне приладдя вивезено до Кракова.   

З часом колишні учні Коломийської гончарної школи (А. Коструб’як, П. Кошак, К. Санойца, С. Патковський, М. Рощиб'юк, І. Стадниченко, Т. Урбанський, Г. Цвілик та інші) стали відомими майстрами художньої кераміки. Пріоритетне місце серед них займає творчість Петра Кошака, який домігся значних успіхів. На крайовій виставці у Львові (1894) його відзначили срібною медаллю. У Коломиї на виставці домашніх промислів (1912), організованій під патронатом цісаря Франца Йосифа І, П. Кошак також отримав срібну медаль. У 1920–1930-х рр. мистець здобув славу найкращого гончара Підгір’я.   

З 2000 р. інтер’єр музею писанкового розпису в Коломиї прикрашає піч, викладена оригінальними кахлями П. Кошака (піч викладав О. Фекете). Окремі випускники гончарної школи – Осип Білоскурський, Станіслав Патковський та Юрій Лебіщак – працювали в Миргороді, Києві, Черкасах, навіть в Алма-Аті, де зробили значний внесок у розвиток української мальованої кераміки та гідно продовжували традиції Коломийської гончарної школи.   

До найкращих архітектурних пам’яток м. Коломиї кін. XIX – поч. XX ст., де основною темою декоративного оздоблення споруд виступають керамічні композиції у вигляді фризів, належать роботи В. Крицінського: молодіжний центр (вул. Петлюри), будинок старої пошти (просп. Чорновола), житловий будинок (вул. Чайковського), будинок житлово-торгового призначення (вул. Мазепи), а також арочне підкреслення вхідних дверей будинку колишньої Коломийської гончарної школи (вул. Верещинського).   

Гончарна школа велику увагу приділяла виготовленню кахель в інтерпретованому стилі модерну (гуцульська сецесія), які використовували при спорудженні печей та камінів. Яскравим прикладом цього стилю є дві печі в інтер’єрах наукової кімнати та бібліотеки КНМНМГП роботи Франца Бастяка, учня Коломийської гончарної школи, виготовлені в 1900-х pp. на замовлення колишнього інституту «Руський Народний дім». 1914 р. Ф. Бастяк певний час працював у с. Королівці на керамічному заводі, де виготовляв кахлі. У 1920–1930-х pp. у Коломиї з’явилося декілька гончарних майстерень, зокрема братів Сьом’яків (де також працював Ф. Бастяк), братів Патковських, А. Марціновського, М. Кукурби, С. Будзяновського, родин Коржиньовських і Турянських. Працювали гончарі з родин Коржиньовських та Білоскурських-Кахнікевичів, І. Піскозуб, К. Санойца, І. Товпаш, Е. Турчановський, Т. Кахнікевич, М. Бастяк, А. Марійчук, І. Патковський, Й. Маринчук, А. Дзьобек, І. Самсонович. Щоправда, ситуація зі збутом готової продукції була доволі складною. Народні майстри за півціни продавали свої вироби перекупникам. На поч. ХХ ст. коломийські лихварі навіть заснували спеціальне комерційне об’єднання «Рінґ», яке наживалося на праці коломийських гончарів: скуповували вироби за низькими цінами, а фарби і поливу відпускали за нечувано високу плату. Якщо ж гончарі пробували протестувати, їх доводили до повного зубожіння. 

Серед уродженців Коломийського району, які навчалися в Коломийській гончарній школі, наразі відоме лише прізвище Юрія Дмитрука з с. Ковалівки, який перед Першою світовою війною славився в околиці своїми глиняними виробами.
З плином часу сформувалися художні особливості коломийської кераміки: геометричні мотиви (листочки, галузки, крапки, кривульки, колові спіральні лінії), орнаментальні та рослинні композиції, багаті на язичницькі солярні знаки й символи (колові, хрестоподібні, свастичні графеми ототожнювали символ сонця, небесні світила, «вазон» – світове дерево життя). Коломийській кераміці притаманна композиційна довершеність, чіткість, гармонійність і контраст кольорів (зелений і коричневий на білому фоні, білий і зелений – на коричневому). На коломийських мисках, тарілках і кахлях зустрічаємо два типи композицій, відомі ще з часів трипільської культури: концентричну та хрестоподібну у різноманітних варіантах.   

З першим приходом радянської влади у Галичину в 1939 р. коломийські гончарі І. Марійчук, А. Патковський, М. та К. Санойци створили артіль «Керамік», яка займалася збутом виробів коломийських гончарів. У повоєнний період (1940–1950-і pp.) в Коломиї працювало декілька гончарів з родин Білоскурських, Кахнікевичів, а також Й. Маринчук. Частина майстрів (поляки за національністю) виїхали до ПНР.   

У Кутах в 1956 р. при фабриці «Килимарка» було організовано керамічний цех під керівництвом гончара Михайла Волощука, учня Петра Кошака, випускника Коломийської гончарної школи. М. Волощук на замовлення КНМНМГП виготовив три декоративні печі (1957, 1958), які й тепер прикрашають інтер’єр експозиції музею. Декор кахель двох печей однотипний: великі багатопелюсткові розети в колі створюють цільну площину, яка нагадує багато вишиту скатертину або килим. Третя піч виконана майстром у співпраці з ученицею Г. Луканюк. На кахлях цієї печі бачимо різноманітні сюжетні сцени та зображення стилізованого «дерева життя».   

У 1970-х pp. при Коломийському заводоуправлінні будівельних матеріалів відкрили цех майоліки та кахлярства, що мав сприяти відродженню традицій коломийського гончарства. У співпраці з науковими працівниками КНМНМГП фахівці заводу намагалися відродити народні традиції виробництва різних видів декоративного та ужиткового посуду: ваз, тарелів, мисок, дзбанків, свічників, підвазонників, кахель тощо. Похвали заслуговували творчі пошуки О. Фекете, А. Варадовського, Л. Цибульської, Р. Подоляка, М. Лобурак, Н. Горичка, П. Дримбуленди та подружжя Гнатюків, їхні твори експонувалися на виставках Коломиї, Івано-Франківська, Києва. Проте у 1990-х pp. цех майоліки взагалі закрили, мотивуючи тим, що продукція не мала достатнього попиту і була нерентабельною.   

З 1983 р. у Коломиї почала діяти філія івано-франківських майстерень від Художнього фонду України. Того ж року родина Кахнікевичів (батько Василь, доньки Марія й Надія) представляли коломийську кераміку на республіканському фестивалі народного мистецтва в Києві. У цей час стали відомими імена керамістів-професіоналів Тараса Матейчука, Марії Лобурак.   

Тепер у Коломиї продовжують традиції народного гончарства такі народні майстри: заслужений майстер народної творчості України Надія Никорович-Кахнікевич та її син Сергій Никорович, сестра Марія Кахнікевич, корені яких пов’язані з давніми коломийськими гончарними родинами Білоскурських і Кахнікевичів. Творчо працює художник-професіонал Марія Лобурак, яка певний час була головним художником цеху майоліки заводоуправління будматеріалів.
Феномен творчості коломийських народних та професійних майстрів зумовлений вільним інтерпретуванням місцевих народних гончарних традицій та досягнень Коломийської гончарної школи, яка базувалася на здобутках косівської іконографії (О. Бахматюк). В різних побутових сценах, сакральних чи геральдичних мотивах, збагачених і доповнених декоративними нюансами, розписаними спочатку характерною для Коломиї двокольоровою зелено-коричневою гамою, ріжковим розписом та фляндрованим орнаментом, а пізніше – трикольоровою: зеленою, жовтою і коричневою на білому тлі технікою ритованого розпису.   

У коломийських майстрів немає творів, спеціально зроблених для музеїв - усі вони вжитково-декоративного призначення, і тим для нас цінні. Важливою їх особливістю є відчуття форми, яке йде від діда-прадіда. Вони несуть красу, в якій в єдине ціле органічно поєднані форма, декор і функція. Це привертає увагу широкого кола фахівців і науковців. Коломийська художня кераміка зберігається в КНМНМГП, музеях Косова, Івано-Франківська, Самбора, Львова, Опішні, Києва, приватних колекціях України та за кордоном. 

Тепер дещо детальніше про кераміку в оздобі Коломиї. Коломийський молодіжний центр (вул. Симона Петлюри, 11). Збудований 1895 р. для польського спортивного товариства «Сокіл» на кошти, зібрані громадськістю Коломиї. Автором оригінального проекту, в якому модерн поєднується з німецько-швейцарським стилем (фахверк), є Іван Левинський. Цікавою є вежа з дерев’яним каркасом, з трьох сторін декорована керамічним фризом роботи Валеріана Крицінського. До 1939 р. будівля належала польському спортивному товариству «Сокіл», за винятком 1918–1919 pp., коли тут містилася старшинська школа Української Галицької Армії. Після Другої світової війни приміщення займав міський Будинок культури, згодом – Будинок офіцерів. З 2006 р. – молодіжний центр. На фасаді будинку встановлено меморіальну дошку (2008) на згадку про розміщену тут колись старшинську школу УГА.   

Будинок старої пошти (просп. В'ячеслава Чорновола, 49) споруджений в кін. XIX – на поч. XX ст., еклектичний, мурований, двоповерховий. Будували як житлове приміщення, згодом її використовували як лікарню С. Каліневича. Від 1890 р. тут містився фотосалон Юркевича, а пізніше – поштова адміністрація. Архітектура фасаду підкреслена фризом, декорованим керамічною плиткою у синьо-жовтих кольорах роботи В. Крицінського. 

Житловий будинок (вул. Андрія Чайковського, 35). Збудований як вілла в кін. XIX - на поч. XX ст. у стилі гуцульської сецесії. Завжди був житловим будинком. На його покрівлі будинку та вежах збережена оригінальна кольорова черепиця ручної роботи, виробництво якої було запроваджене В. Крицінським у 1888–1890 pp., а пізніше продовжене О. Клімашевським (після повернення з наукового відрядження з Австрії, Угорщини та Німеччини). Карнизи над вікнами (сандрики) оздоблює панно, утворене квітковою композицією з декоративних плиток роботи В. Крицінського.

Будинок житлово-торгового призначення (вул. Мазепи, 10) споруджено в кін. XIX - на поч. XX ст., еклектичний, мурований, двоповерховий. Фриз приміщення прикрашений керамічним панно, утвореним орнаментальною смугою у вигляді стилізованих квітів яблуні. Верхня частина вікон другого поверху також декорована керамічними плитками із зображенням багатопелюсткової квітки. З 1926 до 1939 р. тут містилася друкарня Фелікса Долінського, а з 1939 р. – Вероніки Дулінської.   

Будівля Коломийської гончарної школи (вул. Верещинського, 59). Перше приміщення для школи було відкрите 7 грудня 1875 p. у будинку заступника бургомістра Самсона Віселберґа, але незабаром приміщення виявилося непридатним для цієї мети. 17 січня 1877 р. у присутності маршалка графа Володимира Дідушицького відбулася посвята нового будинку школи на Максимівці (тепер – вул. Верещинського, 59). Школа розширювалась, необхідна було збільшувати приміщення. За проектом архітектора Висякевича у 1891–1893 pp. споруджено новий будинок, який оздоблено не тільки декоративними плитками (вхід), але й декоративними тарелями – «медальйонами». Тепер це приміщення використовують як житлове і стан його збереження далекий від ідеального.   

Для того, аби любити своє місто, не досить лише про це говорити, треба добре знати і шанувати його історію і при кожній нагоді щось для нього робити. При сприянні коломийського адвоката і мецената Михайла Петріва 26 серпня 2010 р. відбулося відкриття першої пропам'ятної таблиці, присвяченої історії площі Старий Ринок в Коломиї. Основною ідеєю встановлення таких таблиць є запровадження сучасної традиції міської культури – шанобливого ставлення мешканців і гостей міста до історичного минулого тієї чи іншої частини Коломиї. Таблиця, вмонтована в фасад будинку № 7 на площі Старий Ринок, гармонійно доповнює відреставрований будинок з дотриманням архітектурних традицій кін. XIX – поч. XX ст. Це перша з цілої низки пропам'ятних таблиць, які будуть встановлені в Коломиї під патронатом Клубу Коломийців. Те, що таблиця виконана з кераміки, стане важливим фактором для майбутнього відновлення архітектурно-оздоблювальних традицій, що були притаманні Коломийській гончарній школі кін. XIX – поч. XX ст. Копію керамічної таблиці адвокат М. Петрів подарував Національному музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського у лютому 2011 р.   

Символічно, що саме площа Старий Ринок (стара назва – Малий Ринок) і цей будинок є відтворені на одній із листівок В. Крицінського (1890-і pp.). На цій же листівці серед селян, які торгують, можна бачити фігуру самого митця, що спілкується з ними. Ймовірно, що В. Крицінський жив у цьому ж будинку, або десь поблизу.

Романа Баран,

заввідділом кераміки 

Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття

Перейти в розділ
  • Намисто
  • Тобівка
  • Топірець
  • Кожух
  • Довбуш
  • Горщик
  • Сумка

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.