Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Генезис і специфіка гуцульської оздоби

Генезис і специфіка гуцульської оздоби

У кожній традиційній народній культурі важливу роль відіграє національне вбрання, яке є одним з найяскравіших візуально сприйнятних образів. Його кольорова барва, візерунок, крій, деталі та спосіб носіння підкреслюють неповторність, самобутність і самодостатність будь-кого з носіїв конкретної культури, вказують на їх аналітичну зрілість у відтворенні властивих емоцій.

Описуючи гуцульське весілля у своєму романі «Дідо Иванчік», письменник Петро Шекерик-Доників так розповідає про гуцулів: «…уся їх челядь була пишна, єк пави… А вид дорогих зґардий на їх білих шиях, то аж мовня била на сонци у очи, а пацирки на шиях, то одним блиском блистіли до сонця…»

Історія появи, розвитку та стилістика оздоблення прикрас, завжди були пов’язані з конкретним природним середовищем, яке нібито саме «підказувало» матеріал, техніку виготовлення, період та спосіб носіння цих виробів. У своїй початковій фазі прикраси здебільшого відігравали роль обрядово-культових потреб, а згодом наділялись ще й естетичною функцією. На це вказують складні знаки і символи, якими людина висловлювала не тільки свою причетність  до оточуючого світу, а й підкреслювала свій суспільний статус. Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці «Гуцульщина» 1899 року писав: «Окраса підносить індивідуальність особи, виріжняє особу від загалу і виносить її мов би на висше становище».

Народна прикраса – явище історичне і, зрозуміло, багатогранне, а з географічної точки зору − видозмінне. У різні часи розвитку народної культури на Гуцульщині створювались різні типи і форми традиційних прикрас: «Окраси, уживані мущинами, повинні мати на собі знамя поваги, а окраси, пригідні до строю женщин, знамя принадности; окраси старших женщин посереднє місце між висше згаданими». Проте стержнем орнаментальної образності завжди була релігійна ідеологія, яка витворила низку знаків та наділила їх символіко-обереговими функціями. До таких відносимо прикраси, тісно пов’язані з духовною культурою і змістовно переплетені з обрядами та звичаями. Їх традиційно носили на тілі, хоча з плином часу такі оздоби набули радше естетичного значення, аніж якихось чинників магічних рис. До цієї групи можемо прирахувати зґарди, чільця, персні та кульчики («ковтки»). Найпоширенішими та найдавнішими на Гуцульщині були пелюсткоподібні ковтки, які складалися з дротяного вушка та кількох підвісок. На вигляд  ці вушні прикраси були доволі простими – на щодень, а в піст від них відмовлялися взагалі. У музейній збірці цей тип прикрас представлений кількома екземплярами. Малопоширеними на Гуцульщині були браслети. Гуцульські майстри-мосяжники робили їх зі скрученого у спіраль дроту, з латунних ланцюжків, або з латунних гравірованих пластин. У народі такі браслети називали «рикетами», або «рекетами». Вони так і не увійшли у масову атрибутику, оскільки рукави як у чоловічих, так і в жіночих сорочках були довгими, завуженими до зап’ястя і викінчувались вишиваним орнаментом. Тож носіння браслету було вже недоцільним.

Серед жіночих нашийних та нагрудних прикрас з металу на Гуцульщині великою популярністю користувалися так звані «шелести» (намисто у вигляді ланцюжка з металевими кулеподібними підвісками). Науковці стверджують, що такі типи прикрас носили жінки в часи Київської Русі, а оскільки «...первісні типи життя і культури переховуються найдовше в гірських сторонах, далеких від усяких посторонних впливів...», то у Карпатах цей тип давніх прикрас зберігся найдовше, аж до початку ХХ ст.

Іншу групу представляють прикраси, які, окрім оберегової функції, мали ще й практичне призначення. До них відносимо різноманітні пряжки, бовтиці до заплітання волосся, уплітки, ґудзики, трясунки, бляшки-облямівки для капелюхів. «Голову з буйним темним, посередині поділеним на оба боки і… звичайно маслом намащеним волосом, вкриває гуцул крисанею (чорним повстяним капелюхом); денце крисані перев’язане басаманом («гальоном»), писаною мосяжною бляхою, або байорками (ріжнобарвними шнурками)». 

Оберегову та практичну функції виконували цікаві за формою та орнаментом защіпки, які на Гуцульщині називають „чепрагами”. Їх класична форма знаменує собою дві круглі плоскі пластинки розміром 3-8 см, що використовувалися для защіпання як верхнього одягу, так і жіночих нашийних та нагрудних прикрас. Часто величина чепраг залежала від ваги самих прикрас. Цікавим є не так розмір цих защіпок, як їх візерунок, постійно прихований від людського ока на жіночій потилиці під хусткою, переміткою, чи косами та уплітками дівчат. Основний мотив таких візерунків містить чотирьох-, шести-, восьмипроменевий, або дванадцятиконцентричний ажурно-прорізний диск, який символізує сонце. У центрі такої композиції часто зображено випуклу шишку, оточену промінням, або характерну шестираменну розету. Сонце, якому поклонялись наші дохристиянські пращури, вважалося наймогутнішим оберегом людини. Його зображення знаходимо на хатніх сволоках, скринях, колисках, ліжках, є вони також  на писанках, вишиваних сорочках, рушниках, топірцях, торбинах, зброї, поясах, жіночих перемітках… Такі сонячні знаки носили на грудях наші предки-язичники ще за часів Київської Русі. Можемо припустити, що внаслідок ідеологічних переслідувань, зумовлених введенням християнства, медальйон зі свого звичного місця носіння «перекочував» на потиличну частину шиї й набув практичної функції чепраг, зберігши при цьому й своє первісне значення оберегу. 

Сонячний символ, який впродовж тисячоліття набув таких багатих мистецьких виразів у чепрагах, поширився і на «зґарди» – нанизані на металевий скручений дротик однотипні або різновидні хрести, які в комплексі з іншими прикрасами носили на шиї поверх вишиваної сорочки. Характерно, що зґарди належать до найбільш архаїчних прикрас на території України. У них найповніше простежується асиміляція старої язичної символіки з новою християнською. Про це красномовно засвідчують орнаментальні мотиви розет, викарбувані на хрестах. Зазвичай їх розміщували по кінцях його рамен. Часто на раменах таких хрестів у гуцульських зґардах бачимо зображення ромба з диском або випуклим колом по центру, що, як стверджують науковці, засвідчує про зв’язок наших пращурів з природою та первісною господарською діяльністю. Саме на зґардах і на деяких чепрагах простежуються поступові видозміни символів, коли дисковидні солярні знаки набувають хрещатої форми. Це відбувається за рахунок зображення замість однієї дисковидної пластини – чотирьох, хрестовидно розміщених кіл з розетами. З часом творче ускладнення традиційних форм призводить до появи найрізноманітніших конфігурацій хрестів. Найпізніших видозмін у цьому плані зазнав уже звиклий для нас класичний хрест з розп’яттям. Проте й цьому найголовнішому уособленню християнства гуцульські майстри надавали архаїчного звучання. Їх оздоблювали променями, розетами, ромбами та фрагментами антропоморфних зображень. Епоха асиміляції солярної символіки врешті-решт споріднила сонячний диск з хрестом.

Зґарди виготовляли з латуні й нанизували на ремінець чи шнурок у 1-3 ряди. Щоби хрестики не збивалися докупи («в гроби»), їх відокремлювали «трубками-переліжками», зробленими переважно зі скрученного спіраллю латунного дротика, або відлитими з латуні трубками. У збірці музею нараховується 35 зґард, на яких нанизано 436 хрестиків та 110 чоловічих хрестів. Усього 66 різновидів. Виготовляли їх способом виливання («сипання») у спеціальних формах, шліфували, а тоді різними долітцями наносили орнамент («виписували»). Нескладні геометричні елементи у вигляді спіральних кілець, ромбиків, ліній та шестипелюсткових розет, які майстри вміло і з відчуттям гармонії розміщували на полях металевих хрестиків, свідчать про розвинутий естетичний смак та історично успадковану традицію орнаментування металу. На це вказують знахідки бронзових, мідних, золотих та срібних прикрас, віднайдених при розкопках могил Х-ХІІІ століть. На території сучасної України це був період розквіту художнього металу. Техніки його обробки, асортимент виробів, їх форми та орнаменти збереглись на Гуцульщині аж до початку ХХ століття. Воно й не дивно, адже з історичних хронік довідуємось, що в Коломиї у ХV столітті були слюсарний та ковальський цехи, які успішно продовжували традиції давньоруських майстрів. Тому металеві гуцульські прикраси ХVІІІ-ХІХ ст., зокрема «шелести» надзвичайно схожі з «бубонцями-колокільцями» ХІІ-ХІІІ ст., а гуцульські «басамани» ХІХст. нагадують блискуче металеве мереживо, яке полюбляли носити жінки у Х-ХІ столітті.

Основними центрами виробництва прикрас з металу у ХІХ та І чверті ХХ століть, були села Косівського, Верховинського, Вижницького, Путильського, Рахівського районів Гуцульщини. Етнографічні виставки в Коломиї 1880 і 1912 років засвідчили, що і в селах тогочасного Коломийського повіту були майстри мосяжної справи, які своєю майстерністю не поступалися карпатським майстрам. Поєднуючи різноманітні техніки непростого ремесла, народні умільці з пониззя Карпат майстерно виготовляли чудові вироби в розмаїтті форм та орнаментальних композицій.

За способом носіння, гуцульські прикраси можна розподілити на декілька груп. Найчисельнішу з них складають нашийні та нагрудні, до яких відносяться вищезгадані зґарди, чепраги і шелести. До цієї групи належить ще один тип зґард − намисто з одного чи кількох рядів монет, пронизаних шнурочком або ланцюжком. Місцева назва цієї прикраси «таляри». Для її виготовлення використовувалися австро-угорські, польські, румунські, італійські та російські монети з дорогоцінних металів. У заможних гуцулок на грудях виблискувало по 3, інколи й по 4 ряди такої низанки зі срібних монет. Саме кількісний показник намиста й візитував соціальний стан його власниці, оскільки у вартісному еквіваленті срібла ця оздоба коштувала  навіть пари волів і не одного морґа родючої землі… Проте гуцули завжди були охочими до багатої одежі, бо гарне вбрання і зовнішній вигляд  символізували їх  гонор,  статки, гордість, а, отже, своєрідну незалежність. Гоноровий парубок перед одруженням, «викуповуючи» майбутню дружину в її батьків, намагався придбати в дарунок матері молодої срібну зґарду: «…за дівочу косу… дав викуп мамі… срібну зґарду на шию, ковану з самих стародавніх дукатів, шє предідових…», писав Петро Шекерик-Доників у вже згадуваному тут романі «Дідо Иванчік».

Про розмаїтість гуцульських прикрас та пристрасть жінок до них підкреслювали дослідники Гуцульщини: «Ідучи у місто, або за якою орудкою, убирає молодша челядь много рядів лискавок, пацьорок, хрестиків, поміж якими, звичайно, один більший, в околошиї перев’язує силянку або ґердан з дрібоньких пацьорок. Особливо багато прикрас одягала гуцульська жінка на свята, від чого «...аж шия гнеться».  У набір входили десятки рядів намиста (іноді 40-50) вагою в кілька кілограмів (!). Це були багаті низки коралів, або їх імітація, а також різні види пацьорок зі скла. Найбільш доступними в ціні були білі скляні дрібненькі бусинки, нанизані на десятки рядів, кінці яких скручувались в один шнур. Оскільки воно було гарне, недороге, легке, візуально об’ємне та ефектне, то його носили по кільканадцять низок відразу. Особливо багатими і дуже популярними були завізні «венеціанські» або «писані пацьорки», які були мрією кожної жінки. Для їх виготовлення використовували сплави скла (смальту) різноманітних кольорів: темно-синього, блакитного, бірюзового, білого, зеленого, жовтого та чорного. Круглі намистини діаметром 1,5-2 см іноді інкрустували золотом, сріблом та розписували кольоровими емалями. У таких розписах переважали рослинні мотиви − листочки, гілочки, смужки.

Найбільше цінувалося велике, пишно золочене намисто. Дешевшим, а, значить, доступнішим для широкого загалу, було намисто із напівпрозорого та «шаруватого» скла. Намисто з коралів завозили з Італії та Франції. Його вартість залежала від розміру, насиченості кольору та чистоти мінералу. Велике червоне, «без цяточок» намисто («французькі коралі») коштувало дорого, тому таку розкіш могли собі дозволити хіба що заможні гуцулки. Бідніші ж носили імітоване під корали намисто з фаянсу та рибного клею.

Очевидно коралі саме червоного кольору (до середини ХІХ ст. свій верхній одяг гуцули шили переважно з червоного сукна) відповідали людському уявленню про магічний зміст захисту, бо й тисячоліття перед цим, у віруваннях багатьох народів світу червоний колір наділяли відлякуючими властивостями для протистояння злим силам. Тому й зрозуміло чому кожна жінка, і особливо дівчина, дуже прагнула серед своїх прикрас мати червоні коралі, як обов’язковий елемент до вбрання. Проте в періоди посту одягалися дуже скромно і жодних прикрас не носили.

У ІІ пол. ХІХ століття масової популярності серед гуцулок набувають прикраси з бісеру, орнаменти яких наближені до традиційних вишиваних взорів.

З огляду на серйозність своїх вірувань, горяни завжди багато уваги приділяли жіночим прикрасам, особливо для захисту голови, шиї і грудей, як найбільш вразливих для злого потойбіччя ділянок людського тіла. 

Цікаво, що за народними переказами, заснованими на пильних спостереженнях людей, жодних прикрас-оберегів не носили в Карпатах мольфарі, віщуни, ворожбити та відьми. У праці Івана Франка «Етнографічна експедиція на Бойківщину» читаємо свідчення, в якому він описує розпач однієї жінки, яка продала вченому свій ґердан-«драбинку». Згодом спохопившись, голосила, що люди, побачивши її без цього оберегу, запідозрять у зв’язку з чортівнею: «Ой боже ж мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?!»

Як нашийна жіноча прикраса найчастіше використовувалася стрічка з різнокольорового бісеру (силянка), що щільно облягала шию. Найдавніші зразки цих виробів виготовлені способом нанизування – силяння, від чого й походить назва цих прикрас. Неширокі (2-3 см) силянки носили жінки і дівчата у будень. Для міцності їх іноді нашивали на червону та темно-синю смужечку. Святкові ж силянки мали ширше мереживо, нижній край якого майстерно завершувався петельками з бісеру, т.зв. «кутасиками».

Окрім силянок з бісеру виготовляли й ґердани. Їхня техніка виготовлення нагадує полотняне ткання простого переплетіння. Від силянок вони відрізняються щільнішою фактурою. Розмір узору цих прикрас залежить від розміру самих бісерних намистин. Так, для таких же прикрас ХІХ ст., діаметр бісеринок яких коливався в межах 1 мм, характерним є неширокий (1 см) візерунок, складений із дрібних елементів. У ХХ ст. прикраси з бісеру, внаслідок зміни попередніх якостей сировини – дрібний венеціанський бісер поступається місцем чеському, діаметр намистин якого коливається в межах 2 мм – набувають більших розмірів, відповідно укрупнюються мотиви їхнього орнаменту.

Традиційний орнамент силянок і ґерданів – геометричний: ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з відрогами по кутах, а також дрібні елементи – зигзаги, кривульки, тощо. Колористична гама силянок – дзвінка, насичена, гармонійно пов’язана з колоритом усього ансамблю одягу.

Наступну групу прикрас складають прикраси для голови. Оригінальністю художнього вирішення відзначається чільце – жіноча прикраса прямокутної форми, яка закривала чоло аж до брів зі звислими на них дрібними металевими трикутними пластинками, званими в народі «дармовисами». Під час ходи, а особливо танцю, вони мелодійно видзвонювали. Чільця виготовляли місцеві майстри-мосяжники. Відомо декілька варіантів цих прикрас. Найдавніші виготовляли з квадратних латунних пластинок, прикрашених карбованим орнаментом. На кожній з таких пластин кріпилося по чотири-шість металевих підвісок – «ціток». Знизу чільце завершувалося рядком дзвіночків, з яких звисали ці пелюсткоподібні підвіски. Згодом чільця виготовляли з суцільної латунної бляшки, до якої двома-чотирма горизонтальними рядами у вигляді трилисника підвішували згадані «цітки». Виріб вважався повністю готовим, коли все це прикріплювали ще й до широкої червоної або зеленої оксамитової смужки. Традиція використання чільця, як одного з елементів весільного вбрання, збереглася ще з часів формування давньоруської культури. Навіть нині, у вік стрімкого спрощення і невиправданої трансформації весільних обрядів з їх атрибутикою, лише гуцули зберегли і продовжують дотримуватися своїх давніх традицій.

Окрему групу гуцульських прикрас складають персні та обручки з латуні, бакунту і нейзильберу (особливе, «нове» срібло). На Гуцульщині були поширеними два типи перснів, пов’язані ідеєю шлюбу. Перший – для звиклого носіння на пальці як для чоловіків, так і для жінок, другий – суто чоловічий, яким користувалися замість зав’язування «на ґудз» нашийних хусток, подарованих молодому («кнєзиви») його нареченою («кніги′нив») перед весіллям. Орнаментика цих прикрас багата на символічний  зміст, у якому закладені ідеї безперервного руху життя, продовження роду та збереження сімейного благополуччя.

Слово «обручка» чуже в гуцульському діалекті, як і слово «каблучка». Гуцули більш звиклі до свого консервативного «перс(ТЕ′)ні», знаючи коли і про який йдеться (авт). Їх зовнішню поверхню прикрашали рельєфним або гравірованим орнаментом. Останній, як правило, складався з пари ромбів, зі вписаним хрестом або солярними колами. Іноді ці знаки з’єднували воєдино, що, напевно, символізувало єдину цілісність подружжя.

У інших випадках, між двома кружечками у ромбах додаються ще два. Таку орнаментальну схему широко застосовували в декоруванні багатьох гуцульських прикрас, як одного з варіантів зображення солярного хреста. Гіпотетично, такий знак символізував новозбудовану хату, а, отже, міг знаменувати собою початок спільного господарства молодого подружжя, тобто зародження нової сім’ї. Такий прийом оздоблення перснів характерний і для майстрів ХХ століття. Аналогічний мотив малюнків часто зустрічається й на перснях у формі кільця, яке у своїй верхній частині розширюється та потовщується, переходячи в прямокутну (інколи круглу) площину. Доволі часто персні декорували орнаментом, який повторював солярні мотиви чепраг: шестираменні розети, хрести, концентричні кільця, промені і т.д. Орнамент гравірували, доповнюючи кольоровою фарбою, що імітувала емаль.

Серед гуцулів був популярним перстень з рельєфним зображенням голови злого духа – «арідника» (чорта), який мав оберігати власника цієї специфічної прикраси від темних сил. Останнім відомим майстром таких прикрас був Петро Харінчук – людина надзвичайних і широких обдарувань, який своєю творчістю зумів нам передати від попередніх поколінь генетично успадковану традицію та залишити по собі безцінний скарб гуцульської культури старовіку, яку влучно охарактеризував ще Михайло Коцюбинський. Письменник  підкреслив, що гуцули –найоригінальніший народ, з багатою фантазією і своєрідною психологією. «Глибокий язичник, гуцул все своє життя проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори й води. Християнством він скористався лиш для того, щоб прикрасити язичеський культ». Ось чому обручки, персні, як і інші види прикрас з притаманними їм архаїчними рисами, користувалися таким попитом, пошаною і необхідністю. Вони завжди були невід’ємними атрибутами впродовж усього життя гуцулів. Тому народні майстри виготовляли ці прикраси з великим натхненням і майстерністю, вкладаючи в них окрім традиції, ще й власну творчу фантазію. Гуцульські прикраси є чудовим взірцем народної творчості, як і одночасним свідченням неординарних талантів карпатського народу. Яскравим доказом цьому є колекція Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, наповнена великою кількістю неперевершених зразків найрізноманітніших гуцульських прикрас. Багатство їх різновидів, матеріал, техніка виготовлення і декорування, мова символів та оберегів, вписана в орнаментику цих оздоб, слугують щедрим джерелом пізнання і творчого натхнення як для народних майстрів, так і для професійних художників, які працюють над створенням нових зразків етноприкрас та ювелірних виробів. Працюють для людей, для краси, яка покликана об’єднати світ…

  1. Ярослава Ткачук,
  2. генеральний директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття


Перейти в розділ
  • ніж
  • Серветка
  • Чепрага
  • Дзбанок
  • Полонник
  • Вазочка

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.