Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

Літопис гончарного виробництва стародавньої Коломиї

Літопис гончарного виробництва стародавньої Коломиї

Кераміка є неоціненним помічником у вивченні стародавньої історії. На відміну від дерева, тканини, кості, паперу, випалена глина не боїться вогню, вологи, атмосферних впливів. На противагу золоту, сріблу та іншим металам, випалену глину не можна переплавити. Ось чому давніх керамічних виробів археологи знаходять набагато більше, ніж виконаних з інших матеріалів.

Метою пропонованої статті є дослідження етногенези гончарного промислу на Коломийщині (Івано-Франківщина, Покуття) та комплексний аналіз археологічних матеріалів, виявлених при розкопках на даній території. У контексті цього дослідження перш за все було проаналізовано праці попередників з питань територіального становлення цієї місцевості.

Територія Коломийщини досить багата археологічними пам’ятками. Але історія їх досліджень почалася лише з 20-х рр. ХХ ст. Про життя людей старовинного покутського міста Коломиї, що належить до найдавніших галицьких міст, ми довідуємося із археологічних розвідок і тих матеріалів, які були виявлені на території міста та його околиць. Під час обстежень території с. Грушева на горі Корнів в 1934–1936 рр. археологом та істориком М. Клапчуком і відомим українським археологом Я. Пастернаком було зібрано значну кількість фрагментів стародавньої кераміки та кам’яних знарядь. Ініціатором та сподвижником розкопок був Володимир Кобринський – колишній директор Українського народного музею „Гуцульщина” ім. Й.Кобринського в Коломиї (тепер – НМНМГП). Виявлені знахідки підтверджували наявність на цій території слідів трипільських поселень (2,5–2,0 тис. р. до Р.Х.). і згодом були передані до музею „Гуцульщина” в Коломию. Сліди життя людини на території Печеніжина також відносяться до праісторичних часів. Розкопки в урочищі Під замком (1950-і рр.) та Заверх виявили також поселення трипільської культури, яке датується 3 – 4 тис. до н.е.  

Археологічна збірка музею НМНМГП ім. Й.Кобринського нараховує близько 300 керамічних різноманітних зразків. Найдавнішими є вироби побутової кераміки, що належать до пізньотрипільського періоду (2100–1700 рр. до Р.Х.), де вагоме місце посідають три ліплені теракотові фігурки: скульптурні зображення жінки і баранчика, знайдені на горі Корнів біля с. Грушева. Такі фігурки в давні часи використовувалися для різних ритуалів та несли охоронну функцію. Також зберігаються круглі глиняні прясельця-грузила для веретена, які є доказом того, що трипільці займалися ткацтвом та прядінням.   

Із 1500 археологічних пам’яток, виявлених сьогодні на Прикарпатті, 70 – належать періоду культури карпатських курганів, датованих ІІ–VІ ст. нашої ери. Найбільше їх знаходяться на Коломийщині та околицях Печеніжина. При розкопках у цих поселеннях знайдено сільськогосподарські знаряддя праці, фрагменти залізних мотик і серпів, жорновий камінь, зерна пшениці, жита, вівса, що свідчить про осіле життя прадавніх мешканців Коломиї. Біля Печеніжина у 1972–1973 рр. в урочищі Царина проводили розкопки два науковці: старший науковий співробітник інституту археології АН України, київський археолог Лариса Вакуленко та львівський професор Маркіян Смішко. Ними були розкопані гончарні майстерні, господарська споруда, наземне вогнище та житло, орієнтоване за сторонами світу. На долівці житла знайдено уламки ліпного і кружального посуду. Подібний посуд та миска були знайдені після розчищення господарської ями. Випал гончарної продукції проводився у печах двоярусної конструкції, що мали нижню камеру – топку, і верхню – для випалювання посуду.  

У археологічній колекції музею серед виявленого матеріалу вагоме місце займає кераміка, переважно у вигляді фрагментів. Основна частина цих уламків належала опуклобоким горщикам з вигнутими вінцями, декорованих хвилястим, лінійним та точковим зображенням по боках. Крім того, є багато інших видів посуду: мисочок з широкими краями, кулястих банок, черпаків, кухликів, покришок та ін. Всі фрагменти посуду можна поділити на дві групи: - товстостінні широкогорлі горщики, виготовлені на ручному гончарному крузі з глини, перемішаної з домішками крупнозернистого піску. Боки горщиків слабо опуклі, а вінця вигнуті назовні і косо зрізані, дно рівне. Поверхня їх шершава, коричнево-сірого кольору, випал нерівномірний. Бічну поверхню виробів покриває поглиблений прямолінійний або зубчатий хвилястий орнамент. Зустрічається орнамент, виконаний гребінцевим знаряддям з одним, трьома, чотирма зубцями. Таку групу посуду можна датувати ІХ – Х ст. - посуд, переважно горщики, тонкостінні, виготовлені з глини, перемішаної з дрібнозернистим піском з поверхнею майже гладкою. Випал їх добрий, колір темно-сірий, жовтуватий і попелястий. Цих фрагментів кераміки дуже багато, виразно переважає кружальна, що свідчить про розвинуте гончарське ремесло. Форма горщиків помірковано опуклобока, шийка коротка, вінця цієї групи дуже вигнуті, профільовані, з вигнутим назовні краєм. Вигнуті назовні вінця мають край опукло сформований, косо або горизонтально зрізаний. Іноді бічну поверхню посудин прикрашено поглибленим паралельним лінійним або хвилястим орнаментом. Крім горщиків зустрічаються і невеликі миски. Цей керамічний матеріал можна датувати ХІ – ХІІІ ст.   

Івано-франківським археологом Богданом Томенчуком в 1970, 1974 і 1977 рр. проводилися розкопки та обстеження окремих місць на території міста Коломиї: територія церкви св. Михайла, центр – вул. М.Лермонтова (колишня І.Берковича), вул. М.Грушевського (колишня Я.Собєського), поблизу ЗОШ №1 – вул. А.Міцкевича (колишня Лілова) і околиць (села Голосків,  Корнів, Дебеславці, Грушів). Згідно його підсумкових звітів було виявлено, що на території Коломийщини існували археологічні пам’ятки різних культур:  шнурової кераміки – бронзової доби, трипільської культури, культури карпатських курганів, ранніх слов’ян, Давньої Руси -України. Більшість речового матеріалу археологом було передано на зберігання в НМНМГП.   

Рідкісною знахідкою цих розкопок, яка не має аналогів, є фрагмент (1/4 частина) плоского, декоративного тареля (медальйона), діаметром 40 см, товщиною 1 см з вигнутими догори вінцями, прикрашеного рельєфним орнаментом і покритого зеленою поливою. Виріб виконаний з глини, з домішками дрібнозернистого піску, ручним способом, при допомозі дерев’яного штампа.  

Таріль світського характеру, декорований примітивним рельєфним фігурним орнаментом, який зображує частину сюжетної сцени: багатий боярин або воїн з короткою бородою у шапці з перами. Праву руку він тримає на поясі, а у лівій руці – алебарду – бойову сокиру із скошеним лезом в бік довгого держака. Алебарди, як різновид холодної зброї поліфункціонального призначення, були у вжитку в Київській Русі з Х століття, зберігаючи до ХVІІІ ст. функцію зброї палацової охорони, замкової і міської варти, а також парадної зброї. Тому можна припустити, що орнаментований декоративний таріль-медальйон міг прикрашати покої замку управителя „Коломийської солі” – гордого і багатого боярина Доброслава часів князювання Данила Галицького. Сюжетна композиція тареля доповнена рослинним орнаментом і опоясана широкою коловою смугою, декорованою паралельними рисками.    

На думку доцента кафедри етнології і археології інституту історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Б.Томенчука, цей виріб можливо датувати кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст. Саме на цей час припадає розквіт культури давньоруських міст Галицько-Волинської землі. Інтенсивно розвивалося ремесло і торгівля. Будувалися численні монументальні споруди, розширювалися економічні та культурні зв’язки з іншими давньоруськими землями.   

Міські гончарі того часу вже мали великий досвід в орнаментації зворотної сторони скіфських дзеркал (центральносиметрична композиція) та фігуративного зображення. Після великої монголо-татарської навали (1239 – 1240), що завдала страшної руїни стародавнім містам, цей досвід був втрачений майстрами на деякий час. Починаючи з кінця ХІІІ ст. гончарне мистецтво почало інтенсивно відроджуватися. Пластичні вирішення стають об’ємнішими, закругляються, набувають вигляду паралельних валиків. У виконанні зображень більш виразно виступають реалістичні риси обличчя. Подібний декор можна було побачити на свинцевих вислих печатках, що були знайдені при розкопках древнього Галича, і які були характерними для світської та духовної знаті [17, с.23]. Згідно висновків відомих дослідників старожитностей М. П. Лихачова, Б. О. Рибакова, Ф. П. Філіна та інших, орнамент на вислих печатках мав певне смислове навантаження, що є характерним і для даного керамічного виробу. Вищезгаданий фрагмент тареля є свідченням високорозвинутого керамічного ремесла в даній місцевості.    

Коломийське слов’янське городище знаходилося в центрі солеварного виробництва на лівому березі ріки Прут, де проходив великий торгівельний шлях, відомий як Берладський. Він з’єднував цей край з північними провінціями Римської імперії – Дакією, а на сході – з племенами уличів, білих хорватів, тиверців.   

Поступово, завдяки розвитку ремесел, торгівлі, а особливо перевозу солі із Гуцульщини та Покуття на Поділля та Наддніпрянщину, це поселення у ІХ–ХІІ ст. переросло у град, що отримав назву Коломия і був відомий Коломийською сіллю. Численні факти та події вказували і на те, що Коломия вже в той час була значним виробничим та культурно-торгівельним осередком. Це значною мірою визначало характер і стиль народного художнього виробництва цього регіону України і, зокрема, мистецтва місцевих ремісників – гончарів.   

Традиції гончарства, закладені нашими предками, ніколи не переривалися. Цьому сприяли як постійна потреба у випаленому глиняному посуді, так і наявність покладів високоякісної пластичної глини, досить рівномірно розміщених на просторах на північ від Карпат, отже, на Покутському підгір’ї.    

Про розвиток гончарного ремесла давньої Коломиї в період польської окупації (1349–1772) писав польський дослідник Леопольд Вайґель у своїй праці „Нарис про місто Коломию” (Wajgl L. Rys miasta Kołomyja, 1877). Він  наводив дані люстрацій, проведених в Коломиї з 1572 по 1627 рр., які засвідчили, що у 1572 р. у місті працювало десять гончарів, у 1595 – 12, а у 1627 р. – сім гончарів, які платили місту щоквартальний податок – 15 грошів.    

Коломийські гончарі виготовляли домашній посуд, який у період середньовіччя і нового часу збували на торгах, ярмарках, розвозили по території Покуття, Поділля і Буковини. Майстри, виконуючи феодальну повинність, віддавали частину горщиків до Коломийського замку, ставили печі, виготовляли кахлі й оздоблювали ними печі в будинках міської знаті.   

У Коломиї вже в 1661 році існував гончарний цех, який був затверджений королівським актом, виданим королем Яном Казимиром, а 20 червня 1666 року було прийнято статут цеху, та надано йому відповідні привілеї.
Добрі гончарні глини, як і успадкування традицій прадавнього хліборобського населення, сприяли вдосконаленню технології виробництва та орнаментики, пов’язаної з художнім осмисленням народних майстрів.   

Коломийські гончарі розвинули і застосовували такі оригінальні техніки підполивного розпису: ріжкування (або накапування) – без наступного розтягування, затікання (фляндрування) – коли накладені на рідку обливку кольорові акценти зазнавали розтягування, надаючи ускладненого, витонченого декоративного завершення. Малюнки на коломийських виробах створювалися стилізованими рослинно-геометричними мотивами, утвореними крапками, колами, коловими хвилястими лініями, меандрами на чіткому контрасті коричневої і зеленої полив на білому фоні або білої і зеленої – на коричневому. Такі орнаменти мали певні символічні навантаження: стилізоване дерево життя, сонячні та громові знаки, різноманітні форми хрестів, вода тощо.   

У кінці ХІХ ст. (австро-угорський період) коломийське гончарство занепадає. Певною мірою ситуацію врятувало відкриття в Коломиї у 1876 році гончарної школи, яка проіснувала 38 років і була закрита у зв’язку з подіями Першої світової війни. Завдання цього фахового навчального закладу полягало у продовженні народних традицій Покуття та Гуцульщини, зокрема відомого косівського майстра Олекси Бахматюка (1820 – 1882).   

Коломийська гончарна школа була важливим осередком виготовлення різноманітного асортименту декоративної кераміки: вази, свічники, тарелі, плитки, кахлі, скульптурки, архітектурні панно тощо. Деякі з випускників школи працювали на теренах Галичини, а деякі виїхали в центральні та східні райони України, де зробили значний внесок у розвиток української художньої кераміки, продовжуючи коломийські гончарні традиції у своїх творах.
Керамологічна збірка коломийської художньої кераміки Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського нараховує понад тисячу творів і представлена виробами відомих і невідомих народних майстрів, творами випускників Коломийської гончарної школи та творами сучасних мистців.   

У Коломиї продовжують традиції народного гончарства такі майстри: Заслужений майстер народної творчості України Н. Никорович-Кахнікевич, її син С.Никорович, сестра М.Кахнікевич та професійний майстер, член Національної спілки народних майстрів – М. Лобурак.    

Україна цікава світу тим, що ще зберігає народне мистецтво на своїх теренах, а гончарство є одним з найбільш образотворчих видів народного мистецтва. На прикладі виявленого археологами керамічного матеріалу, давніх письмових джерел та багатій збірці художньої кераміки Коломийського музею, можна отримати неоціненні відомості про минуле та сучасне життя людей на території Коломийщини. Керамічні вироби дали уявлення про її господарський та соціальний устрій, допомогли відтворити картину торгівельних зв’язків, показали рівень технічних досягнень та культури. Такий багатий матеріал свідчить про те, що Коломия була і залишається відомим культурно-освітнім та гончарним центром Галичини.   

Однак виявлені археологічні знахідки на території Коломиї та околиць лише частково дають нам відомості про праісторію міста. На жаль, ці пам’ятки стаціонарно не розкопувалися і не досліджувалися вченими-археологами на відповідному рівні, у зв’язку з нестабільними соціально-економічними умовами в країні. Хотілося б, щоб студенти-археологи, історики, науковці, краєзнавці мали більше умов та можливостей для дослідження і вивчення давніх поселень наших предків та оборонних споруд, зокрема решток земляного валу у центрі міста.  

Романа Баран, 
заввідділом кераміки Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття

Перейти в розділ
  • стремено
  • Підсвічник
  • Лускоріх
  • Люлька
  • Боклага
  • хрест
  • Рушник

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.