Національний Музей Народного Мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського

МУЗЕЙНИК із КОЛОМИЇ

МУЗЕЙНИК із КОЛОМИЇ

(до 140-річчя з дня народження Володимира Кобринського)

Історія формування колекцій та заснування музеїв настільки різноманітні, що сьогодні навіть не доцільно проводити аналогій між уже діючими музеями, оскільки їхнє функціонування, багатство чи убогість здебільшого залежать від первісних обставин свого народження. 

Проте історія формувань та підтримки музеїв у Європі повинна стати взірцевим прикладом для держави, що задекларувала перед світом сповідування кращих європейських цінностей. 

В історії музейництва в Україні ми не віднайдемо сторінок творення музеїв, скажімо, подібних до Лувру в Парижі, коли у першу річницю Республіки 1772 року був виданий декрет про створення музею, якому Лувр уступив своє місце разом з будівлями та збірками живопису, скульптури і меблів. 

Історія ж заснування музеїв в Україні розпочалась майже на сто з лишнім років пізніше. І основною причиною цього запізнілого явища була відсутність власної державності, внаслідок чого музейна справа стала справою конкретних особистостей-патріотів, котрі на вівтар пам’яті свого народу поставили власну жертовну працю, власні кошти, інтереси приватного життя і вигод.

Створення українського музею у Коломиї відбувалось на канві політичних подій, спровокованих буржуазною революцією, що прокотилася підвладними короні Габсбургів, землями у 1848 році. 

В цьому часі в Коломиї українці створюють Національну військову раду і запроваджують військові команди українською мовою. У місті над Прутом створюється перша українська читальня, перший український театр, запрацювали чотири друкарні і кілька видавництв. Розпочинається народовський рух з антиалкогольними компаніями, пропагандою українського шкільництва, заснуваннями кредитних спілок та різноманітних господарських організацій. 

Власне на цьому бурхливому піднесенні визріває ідея побудови українського народного дому в Коломиї, який зосередив би координацію дій всіх українських товариств в цій частині Галичини і став культурно-освітнім та господарським центром.

Здійсненню такого небувалого почину допомогла і організована українцями у 1880 році перша етнографічна виставка, яку відвідав сам цісар Франц-Йосиф І.  На одержані кошти від виставки (650 золотих ринських) було викуплено землю під будівництво Народного Дому. Організатором та першим фундатором будівництва цього закладу, вартість якого становила 300 тисяч золотих ринських, став греко-католицький священик Йосафат Кобринський (1818-1901). У некролозі про кончину отця Кобринського, опублікованого в альманасі „Руська Рада” за квітень 1901 року, читаємо наступне: „…покійний Йосафат віддався цілковито, тілом і душею і всім своїм єством великому народному ділу, т.є. будові Народному Дому в Коломиї або великій бурсі, в якій за його судженням повинно 200 бідних хлопців мати притулище і відвідувати школи промислові і практикувати у ремісників, а також щоби були у тім „Народнім Домі” розміщені бібліотека і музей”.

Проте втілити в життя створення музею випало на долю його двоюрідному племінникові Володимиру Кобринському, онукові його брата Івана, теж священика.

Батько Володимира Кобринського був учителем за фахом та педагогом за покликанням, що мало немаловажне значення для виховання дітей гуцулів, яких навчав грамоті, а також і своїх власних. 

Зростаючи у середовищі селян, майбутній музейник і етнограф ввібрав у себе чародійність карпатської природи разом з її волелюбним і непохитним народом. Гуцули були для нього своїми, рідними і разом з тим, якимись особливими, таємничими та міфообразними. Вже будучи зрілою досвідченою людиною з набутими життєвими враженнями і досвідом, він так і не позбувся свого романтичного, по-дитячому безпосереднього, захоплення гуцулами. Як і його стрийко, Йосафат Кобринський, який у 70-ти річному віці взявся за надважку справу – побудову Народного Дому в Коломиї, так і Володимир Кобринський, уже у зрілому пенсійному віці береться, як багато хто стверджував,  „за марну справу – творення музею в Коломиї”.

Будучи залізничником і чільним посадовцем при цісарському дворі, Володимир Кобринський мав нагоду бувати у багатьох країнах тогочасної Європи, де музейна справа вважалась справою честі монархів і набула на той час небувалого розквіту.

„Оглядаючи докладно музеї в Женеві, Марселі, Парижі, Берліні, Відні, Будапешті, Букарешті, Констанці та по більших містах Польщі, я подивляв великі твори великих і образованих геніїв, але лиш одиниць тих народів. Оглядаючи однак нашу українську культуру, подивляю мистецтву не одиниць, а цілої маси українського народу… Тільки в музеї пізнається вартість свого народу… І в тім то музеї бачимо, що мимо вікового поневолення та страшного гніту і кріпацтва, не закріпощено вродженої культури українського народу”, –виголосить у 1935 році на відкритті музею гуцульського мистецтва його перший директор Володимир Кобринський. Згодом щораз підкреслюватиме значимість у цій справі свого родича Йосафата Кобринського, адже „він перший відчув конечність створення такого музею, який об’єднав би життя цілого громадянства Прикарпаття, щоб зберегти в собі наше національне майно”.

Організація майбутнього музею розпочала свою ходу вперше із засідання Ради Товариства 1892 року, на якому і було вирішено розпочати роботу зі збору „старожитностей” для майбутнього музею, а цією ділянкою роботи доручили займатися Гіллярію Гарасимовичу, який мав досвід організації і керівництва, оскільки був саме тою людиною, яка заснувала у Коломиї школу деревного промислу, де згодом навчався знаменитий український скульптор Михайло Черешньовський.

Політичні і особливо скрутні фінансові справи затягували здійснення цього проекту і тому після дев’ятирічної, майже незрушеної з місця справи, а саме 1901 року створюється спеціальна комісія.

Через рік, у 1902 році, магістрат міста виділяє 300 карбованців для музею. Але оскільки ще не завершилось будівництво самого Народного Дому, саме через нестачу коштів та, зрештою, і відсутності такої рушійної сили, якою був Йосафат Кобринський, справа музею відкладається на задвірки. І тільки у 1926 році Управа Народного Дому в Коломиї доручає цю справу Володимиру Кобринському, який самотужки збирає матеріали для першого в Галичині регіонального, справді українського музею. „Від першої хвилі створення музею, то є від 1926 року аж до 1933 року, звичайно, ніхто не давав для музею жодних грошей. Я сам один створив цей музей власним коштом, жертвуючи на це свою кожномісячну пенсію, а ми обоє жили з пенсій дружини, що була виділовою вчителькою”, – писав Володимир Кобринський у листах до владних радянських структур, захищаючи музей та колектив від репресій.

Саме 18 травня 1926 року Управа Народного Дому приймає рішення про заснування етнографічного музею та бібліотеки, а від 12 червня цього ж року доручає Володимиру Кобринському опрацювати проект майбутнього музею і представити його на обговорення.

На засіданні Управи Товариства „Український Народний Дім” 13 листопада 1926 року В. Кобринський виступив з доповіддю, у якій виклав низку пропозицій щодо структури майбутнього музею, де мали бути створені відділи, котрі відображали б особливості традиції народної культури Гуцульщини.

Для широкого ознайомлення  громадськості з умовами створення музею, Володимир Кобринський підготував численні листи та звернення до українських часописів із проханнями збирати та здавати до музею найрізноманітніші „вартісні експонати і колекції”. Серед тих, що вже зголосилися про свої наміри віддати до українського музею свої збірки, були перераховані прізвища відомих людей з Коломиї, таких як Чернявський, доктор Туринський, доктор та письменник Андрій Чайковський, доктор Навротський, професор Михайлюк, Гнатківський, Антон Крушельницькій, а також Теофіл та Ярослава Окуневські  з Городенки, Петро Шекерик з Жаб’є, художники Олекса Новаківський та Іван Труш зі Львова.

Особливу увагу приділяв Володимир Кобринський співпраці з українським духовенством та учительством, які найбільше були наближені до селянства і добре знали народні традиції як у мистецтві, так і в обрядодійствах.

Матеріали, які зберігаються у музеї, свідчать про ретельну підготовку Володимира Кобринського до створення та розбудови музею. Ось як пізніше напише він про свою роботу: „ Раннім поїздом я їздив щодня в Станіславів, де працював контролером, а пополудні вертався додому. Майже через 5 літ працював кожного дня по 3-4 години вечером, в маленькій кімнатці, без печі, на цементній долівці. Це була гардеробна театральної салі Народного дому… Я працював даром, не для гонору не для слави”.

Окрім цього, Володимир Кобринський багато їздив сам по селах, збираючи експонати та записуючи різноманітні оповіді про минуле гуцулів, як згадував пізніше: „У Білих Ославах набрав я на плечі в наплічник так багато книжок, що похилений мусів нести їх” . 

Частим гостем бував він у школах, де на нього чекала цікава дітвора, адже умів розповідати про гуцулів з неабияким знанням та хистом. Ось як згадувала про такі відвідини Марія Біленкевич, дружина відомого франкознавця Івана Біленкевича та сваха письменниці Ірини Вільде: „Свій запал і любов до пам’яток минулого, до краси народного мистецтва він передав нам, дітворі. Багато з нас носили йому те, що нам здавалося цінним. Він приймав з веселою усмішкою наші „дари”, терпеливо пояснював, що має цінність, і чому, дякував за принесені речі, просив та заохочував до дальшого збирання» .

Проте в Коломиї було багато впливових людей як серед поляків, так і серед української громадськості, які не вірили у можливості створення музею та, зрештою, і не розуміли потреби у його функціонуванні. Тому дуже часто висміювали Кобринського як поза його присутності, так і публічно.

Якось у 1928 році, під час святкування святого Миколая, у Народному Домі діткам вручали подарунки. І на подив всім, як і самому Кобринському, йому теж вручили дарунок. З великим і неприхованим хвилюванням приніс його додому, сподіваючись на цікавий і вартісний музейний експонат. Там виявилась стара, брудна, понищена ліхтарня, набита кінським гноєм, та ще з принизливою запискою. „Мене охопила велика лють, однак я опанував себе і не розбив ліхтарню. Розтираючи руки, сам до себе сказав: - Світи мені ліхтарне! - І дійсно, по сьогоднішній день, освічує мені дорогу до дальшої праці і дає мені сил охопити в найтяжчих хвилинах своїх переживань» , - напише згодом у своїх спогадах Володимир Кобринський. 

Жодної хвилини, навіть у найважчі моменти свого музейного життя, він ніколи не сумнівався у важливості справи, якою жив і над якою наполегливо і безупинно працював. Віру в себе утверджували в нього, і колись висловлені побажання в необхідності музею Іваном Франком та Василем Стефаником, а також листування та фінансова і матеріальна підтримка музею митрополитом Андреєм Шептицьким, який виділив для музею три кубічні метри кедрини для вітрин. Був щасливим, коли професор Чернівецького університету Смаль-Стоцький передав у дарунок музею п’ять карт Боплана. Згодом Управа Народного Дому прийняла рішення про систематичне виділення коштів на музей з доходів театрального залу.

До матеріальної підтримки музею долучились українські громадські організації та союзи, а також окремі громадяни міста. 

На кінець 1934 року музей був готовий приймати своїх відвідувачів. Художником-оформлювачем першої музейної експозиції був молодий художник, учень школи Олекси Новаківського Ярослав Лукавецький. Щойно повернувшись з Європи, де на той час прийнято було використовувати у музейних експозиціях т. зв. «килимовий» метод, Лукавецький активно звертається до нього. Проте Кобринський вносить в експозиціювання певні корективи. Адже його метою було показати все те, що було зібране прихильниками музею, щоб кожен міг побачити свої дарунки. Це був психологічний підхід, який мав на меті спонукати громадськість до дальшого збору експонатів. 

На момент відкриття музей нагадував своєрідну кунсткамеру: тут були твори образотворчого мистецтва, нумізматика, зброя, книжки, поштові картки, фотографії та афіші, коробки від сірників та опудала птахів. 

Вся робота по створенню експозиції та підготовці до відкриття музею практично лягла на плечі його першого директора, хоч уже на той час була створена при музеї так звана музейна управа, яка колегіально вирішувала певні музейні справи. До її складу входила і дочка Володимира Кобринського Марія, до речі, перша в Галичині жінка, що здобула докторат права та філософії. Це їй завдячуємо і першою інвентаризацією та науковими описами музейних експонатів, а також безцінною інформацією про твори, їх власників та авторів. 

29 грудня 1934 року за номером ІІ-921 повітове староство дало дозвіл на відкриття музею. Величне свято відбулось 31 грудня 1934 року. На урочистості прибули Ярослав Гординський, Іван Стрийський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський. На святочній академії музейного відкриття виступили директор Львівського національного музею Ілларіон Свєнціцький та професор, директор Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, відомий вчений-археолог Ярослав Пастернак, котрі високо оцінили працю Володимира Кобринського. Натомість сам Володимир Кобринський у своєму виступі на відкритті звернувся до присутніх з такими словами: „Нація, що хоче жити власним життям і стати самостійним народом в сім’ї народів, безумовно мусить йти наперед та невпинною працею здобувати собі кращі услів’я для свого майбутнього. Однак, ідучи вперед, мусить з собою забирати і зберігати своє минуле, бо нація, що не зберігає своєї традиції – не має права називатися народом і ніколи не зможе стати державним народом” . 

Після відкриття музею коло прихильників і друзів музею стало ширшим, що в свою чергу додавало сили і енергії його директору. До музею приходили люди, які пропонували свої послуги на засадах доброї волі і бажання допомогти в розбудові інституції. Першими його працівниками були С. Чубатівна, М. Чех, Л. Грабовецький, О. Кобринська, Ю. Крупська, О. Бауман. Всі вони працювали недовго, оскільки робота була майже безоплатною. Сам же Володимир Кобринський вів книгу реєстрації новопоступлених експонатів, дбав про поповнення новими музейними творами і вів активну популяризаційну роботу. Окрім того, завжди сам супроводжував екскурсантів. „Мертві предмети оживали від його слів, в них вчувалося давно минуле, що давало людям радість, а очам красу” . Особливо тішився тим, що до музею приходило багато молоді, яка захоплено слухала, допитувалась, а під час канікул багато з цих молодих людей збирали для музею експонати. 

Проте надзвичайно негативно ставились до музею представники влади, які у переважній більшості були поляками. Від 24 травня 1937 року № ВВ (ІІ) І В, було прийняте рішення про закриття музею, як такого, що несе у собі загрозу Польщі. „Шовіністичні молодики не хотіли зрозуміти, як може бути в Коломиї музей і то український – Гуцульщини, коли то по цілій українській Гуцульщині не було жодного польського музею. Тому-то закрили український музей, а одночасно почали з великим поспіхом творити в Жаб’ї польський музей „Huculszczyzna”. „У цій справі всі сили пустили в рух”, - напише згодом у своїх спогадах Володимир Кобринський. 

Проте музей продовжував працювати, а його директор писав листи-протести до воєводства у Станіславові, до міністерства освіти та до українських депутатів у Варшаві, а також до Польського союзу музеїв. Поляків дратувала назва музею і тому вони вимагали викинути з неї слова „український” та „Гуцульщини”. Особливо наполегливо добивався цього воєвода Юрастовський. І лише втручання і наполеглива професійна робота доктора права Теофіла Окуневського, посла до польського парламенту, поставила крапку в цій проблемі. 

Перший наступ музей не лише вистояв, Володимир Кобринський тепер вже береться за розбудову українського музейництва у Галичині. „Зложилось якось так, що засновуючи музей Коломиї, я дав почин до створення обласних музеїв у краю… У провінційне музейництво ніхто не вірив, бо галицьке музейництво не мало за собою жодної традиції” . Сам працював і заохочував до музейної розбудови інших. Його зусиллями повстали музеї не тільки в Коломиї, а і у Теребовлі, Рогатині, Бережанах і Сокалі. Створенню музею в Галичі, над концепцією якого довго працював Кобринський, перешкоджає війна. Для того, щоб забезпечити права українських музеїв та зкоорденовувати їхню дію, Кобринський прагнув і наполягав на необхідності створення спеціального комітету. 

Вирішення численних проблем українських музеїв, стратегія їхнього розвитку та виживання накреслювались на музейних з’їздах, які щорічно проводились у різних музеях. Останній музейний з’їзд відбувся в Коломиї 5-6 червня 1938 року. Такого здвигу науковців і  музейників місто над Прутом ще не бачило ніколи. 

З приходом радянської влади, через рік, всю, важко створену громадським коштом, музейну мережу було зруйновано. Були поруйновані та зліквідовані також деякі музейні заклади. Великими зусиллями Володимира Кобринського вдалося зберегти Коломийський музей, проте платою за це була „совєтизація”. Наслідком її стали зміни в назві, перепрофілювання, вилучення значної кількості експонатів з музейного обігу,  знищення архіву, бібліотеки, цькування і переслідування, знущання і звільнення з роботи самого його директора. На зміну національно-свідомих музейних працівників сюди прийшли уже „совєтські” ідеологи, які повинні були відстежувати небезпечні „буржуазно-націоналістичні та релігійні прояви” ненадійних галичан. Безупинні перевірки, комісії, газетні публікації робили шалений тиск на Володимира Кобринського та весь музейний колектив. Дехто не витримував, дбаючи за власне більш-менш спокійне життя відвертався від Кобринського тим самим посилюючи тиск на нього. 

У 1949 році 26 липня музей закрили, а, начинивши його творами із зображеннями Леніна, Сталіна та радянською атрибутикою, знову відкрили 12 серпня цього ж року. Проте уже у вересні починається нова викривальна  кампанія, в якій активно через центральні  московські засоби масової інформації іде ціленаправлене цькування музейного закладу і особливо його директора. „В своих взгядах тов. Кобрынский допускает целый ряд грубейших ошибок, подчас националистического порядка (отрицание классовой борьбы на Гуцульщине, игнорирование успехов советского народного искусства и т.д.)… Директора Кобрынського следует снять с работы, и чем  скорее, тем лучше для  музея. В противном случае все меры по улучшению работы музея не будут иметь должного результата,” напише тоді ще юний 22-річний перевіряючий „ спеціаліст”, уродженець Ленінграду, але уже завідувач відділом західно-європейського мистецтва Львівської картинної галереї Григорій Островський, який після відродження української держави емігрував до Ізраїлю, де кілька років тому помер.

І вже від 28 листопада 1951 року в „Пропозиціях” до Комітету в справах мистецтв УРСР окремим пунктом значилося про те, що необхідно зняти з роботи В.Кобринського „як такого, що не забезпечує керівництва радянського музею”. Ці „пропозиції” звичайно були взяті до уваги і у 1952 році діяльність В. Кобринського розглядалась на республіканській нараді керівних працівників художніх музеїв і була охарактеризована як вкрай негативна: „извращения и ошибки националистического порядка в экспозиционной практике Коломыйського музея народного искусства Гуцульщини, где художественное творчество гуцулов показано в отрыве от всего украинского народного искусства и от искусства народов СССР”. Тому рекомендовано звільнити В.Кобринського із роботи і разом з тим наголошувалось на потребі „решительного укрепления руководящими кадрами музея.” В цьому ж році Кобринського було звільнено з роботи і усунено з музею. Наступні шість років він намагався захистити себе і свій музей. Проте все було даремно. Сюди прийшли „спеціалісти-комсомольці” і „стрибки”, а пізніше - співпрацівники КДБ, які впродовж наступних років стежили за „порядком” у музеї. 

17 жовтня 1958 року Кобринського не стало. Його музейні вихованці Ганна Пудик та Мирослава Сахро вночі крадькома від „зоркого глаза” прислужників ішли до тіла померлого, а на могилі покійного від музею ніхто не відважився сказати слова подяки тому, хто створив цей унікальний музей і присвятив йому велику частку свого життя.

Ярослава ТКАЧУК,
генеральний директор Музею

Перейти в розділ
  • хрест
  • Ваза
  • Сорочка
  • Дерево

Музей Писанкового розпису

Музей "Писанка" в Коломиї — єдиний у світі музей писанок — великодніх яєць. Унікальна споруда, збудована в 2000 р. Архітектурна пам’ятка України.

Музей Народного Мистецтва та Побуту

Косівський Музей Народного Мистецтва та Побуту Гуцульщини, в основі якого лежить колекція прикарпатського мистецтва та предметів побуту гуцульського краю.

Музей Етнографії та Екології

Яремчанський Музей Етнографії та Екології Карпатського краю
займається вивченням питань етнографії, історії та розвитку народних ремесел Прикарпаття.